Глава 16. Іспит з уважності

Я мовчки летіла за тітонькою Саді коридором, мимоволі помічаючи, як прокидається будинок. Дорогою нам раз у раз траплялися люди — прислуга, судячи з того, як вони одразу зупинялися та опускали голови в нашій присутності. Але я раз у раз ловила на собі приховані зацікавлені погляди. Втім, це якраз не було дивним.

— Слуги в них не надто виховані, я тобі так скажу, — пробурмотів Альд. — Або просто нелякані.

— Та годі тобі, їм же цікаво. Не думаю, що у цьому будинку щодня з'являються нові лічі.

— Саме так. Вони з тобою не знайомі, тож не знають, чого від тебе чекати. За таких обставин було б логічніше поводитися з усією можливою повагою, а вони...

Підселенець продовжував бурчати, але мою увагу вже привернуло дещо цікавіше. Тітонька Саді зупинилася перед високими двостулковими дверима, ступінь зачарованості яких здавалася практично відчутною, але... невидимою для мене. Ці чари були мені не знайомі.

— Цікаво... — протягнув підселенець.

— Що?

— Мені вони також не знайомі. Мабуть, якийсь пізніший винахід.

Щось тихо прошелестівши, жінка-ліч виставила перед собою праву руку долонею вперед і повільно повела нею праворуч, ніби зсунула вбік невидиму завісу.

— Ще й спосіб деактивації такий, що не збагнути характер чарів...

Обурення Альда відчувалося настільки праведним і щирим, що мимоволі дивувало.

— З чого раптом такі емоції?

— З того, що в моєму будинку за цими дверима знаходилася бібліотека, до якої абикого не пускали. Судячи з потужності захисних чарів на двері, призначення цієї кімнати залишилося незмінним.

Тим часом тітонька Саді повторила свій жест, тільки вже лівою рукою, все ще утримуючи праву відведеною вбік.

— Тобто вона так просто зараз приведе мене до бібліотеки? — здивовано перепитала я. — Це ж...

— Необачливо — з одного боку. Але з іншого — може бути перевіркою.

Водночас з відповіддю підселенця я відчула черговий спалах не моєї цікавості та передчуття. Авжеж, Альдові не терпиться потрапити до місця, де зберігаються магічні секрети чужої, хоч і умовно власної родини.

І ця одержимість мене непокоїла. Як і те, наскільки емоційнішим підселенець став останнім часом.

Нізащо б не подумала, що я колись турбуватимуся з цього приводу, але складалося враження, ніби Альд втомився вдавати з себе саму байдужість та перестав приховувати від мене свої емоції. Якоюсь мірою це було непогано, оскільки образ цього похмурого зарозумілого і занудного поганця ставав трохи ближчим і зрозумілішим. Але при цьому зникало примарне відчуття надійності та впевненості, створене його врівноваженістю та непохитністю. І це могло стати проблемою, бо вистачить з нас однієї мене — навіженої та легковажної.

Захопившись внутрішнім діалогом і пов'язаними з ним переживаннями, я не одразу звернула увагу на те, що обидві стулки відчинені навстіж, а у дверях безмовно зависла тітонька Саді. Дивилась вона на мене. А позаду неї, в явно магічній темряві кімнати, вгадувалися обриси меблів, що стояли півколом — трьох столів для письма і трьох стільців біля них.

— Вибачте, я... відволіклася на спробу зрозуміти чари на дверях. Вони такі сильні.

Що ж, це було майже правдою. І, судячи з тихого сміху жінки-ліча, я навіть сказала щось таке, що цілком її влаштувало.

— Ця магія дійсно складна, люба, — у голосі тітоньки Саді мені почулися самовдоволені нотки. А наступні слова підказали причину цього: — Я особисто зачаровувала і ці двері, і те, що знаходиться за ними.

— А що за ними?

Якщо взялася вдавати з себе наївну дурепу, то слід відігравати цю роль до кінця.

— Якщо тобі й треба це вдавати, то лише трохи старанніше, ніж півроку тому.

Єхидний коментар Альда відволік мене, тому я почула лише частину адресованої мені відповіді тітоньки Саді.

— ...знання, зібрані багатьма поколіннями нашого роду...

Отже, підселенець не помилився, тут справді бібліотека.

— Але її я тобі покажу іншого разу, — вкрадливо продовжила тітонька Саді, і в моїх грудях ворухнулася підозра навпіл з поганим передчуттям. — Просто тут тобі буде зручніше виконувати моє завдання.

Жінка-ліч полетіла до кімнати. Мені нічого не залишалося, крім знову слідувати за нею.

Кімната виявилася маленькою та напівкруглою, і цьому відповідало розташування раніше помічених мною меблів. А в кутах, де пряма стіна примикала до вигнутої, виднілися сходи: одні — ліворуч від мене, а другі — праворуч. Верхні сходинки губилися в неприродно щільній темряві наверху, непроникній для мого магічного погляду. І тут мене спіткало розуміння, що напівкругла стіна — і не стіна насправді, а щось на кшталт захищеного чарами помосту... або навіть кімнати в кімнаті.

— Тобі — сюди, — тітонька Саді вказала на центральний стіл, що стояв навпроти виходу.

Я мовчки попрямувала до вказаного місця і легким дотиком магії відсунула приставлений до нього стілець. Мабуть, на мене чекала якась письмова робота, судячи з наявного на стільниці письмового приладдя та акуратного стосу невеликих шматочків пергаменту. Зверху пролунав шелест, а за секунду на стіл злетіло щось довге і вузьке, і воно одразу звернулося в пухкий і товстий сувій.

— Ти маєш просте завдання, — розмірено заговорила жінка-ліч, підлітаючи до мене. — У сувої — імена. Там, — вона вказала на шматки пергаменту, — вже заздалегідь написані запрошення на весілля, тобі треба вписати до них імена.

Я подумки застогнала. Неймовірно захопливе заняття. Невже це не можна було довірити нікому зі слуг?

— Сама я цього зробити не можу, бо зайнята іншими приготуваннями до... свята.

— Авжеж, — пирхнув Альд.

— Пробач, люба, що доручаю це тобі, — тітонька Саді навіть спромоглася надати своєму голосу інтонацій, ніби вона дійсно просить вибачення, — але тут потрібна уважність і акуратність, а живим їх часто не вистачає. Дуже важливо нікого не пропустити.