Глава 15. Гра з вогнем

Попри те, що я не спала — хоча б тому, що просто не була на це здатна — ранок настав непомітно. Ось начебто було темно, а ось крізь вікно вже пробивається холодна сірість зимового ранку. Підселенець у моїй свідомості мовчав, та й загалом нібито навіть не був присутнім, десь сховавшись глибоко всередині. Втім, так було навіть краще, бо мені треба було подумати.

Тем для роздумів було достатньо. Про інтерес Альда до спадщини його двоюрідного прадіда. Про відстрочку моєї зустрічі з Радою Давніх. Про те, чому підселенця так лякає підготовка до весілля. Про повну відсутність розуміння того, де знаходиться кімната Меба, тому що запитати про це самого некромага я вчора просто забула. Останній темі я вирішила приділити особливу увагу, бо мені вже зараз слід було навідатися до Лінс. Просто щоб переконатися, що в неї... все гаразд.

Вікно було зачиненим, але мій магічний слух все одно вловив тихі голоси, що долинули з вулиці. Я здогадувалась, кому вони могли належати, але цікавість вимагала від мене переконатись. Піднявши тіло над ліжком, я надала йому вертикального положення, неквапливо підлетіла до вікна і...

Відчула, як несподіваний тягар навалився на мої плечі, притискаючи до землі.

Кості Суртаза, от треба ж було мені... забути, що тут стоїть пастка, залишена моєю турботливою малолітньою тітонькою!

Роздратовано клацнувши щелепою, я зусиллям волі випросталась і прошипіла заклинання, спрямоване на зняття чар з себе. І мало не злетіла до стелі від раптової легкості, коли пастка розсіялася. Відволікшись на це захоплююче заняття, я лише останньої миті побачила, як по доріжці бадьорим підтюпцем поспішав Меб, ледве встигаючи за Сатом, який летів геть попереду. І хоча мені згадалися слова некромага про те, що біля Пагорбів спокійніше не стало, тож їм зволікати не можна, але побачена мною картина скоріше нагадувала найзвичайнісіньку втечу.

Так, мені напевно потрібно було знайти Лінс, де б вона зараз не знаходилася. Можливо, чоловіки настільки поспіхом покинули особняк тому, що маг вогню вже шукає Меба?

Від цієї думки мені раптово стало смішно та страшно водночас. Я бачила, на що здатна чарівниця, тож цілком розуміла некромагів, які вирішили не стикатися з нею у відкритому конфлікті. Але через їх вкрай поспішне відбуття зіткнутися з Лінс доведеться мені.

Гаразд, Шизо, зберись. Ну не вб'є ж вона тебе насправді?

Ні.

І нічого страшного, що ця відповідь звучить невпевнено навіть у твоїх думках. Якщо ситуація вийде з-під контролю, ті вмієш швидко та досить маневрено літати… Тож, ухилятимешся.

Але тільки-но я нарешті зібралася з духом, розвернулася до виходу з кімнати та повільно полетіла до дверей, як у них постукали.

Це пролунало настільки несподівано, що я здригнулася і застигла в повітрі. Крім стуку з того боку більше не лунало жодних звуків, окрім приглушеного дихання.

— Суртазе великий, ну що ти як триденний ініціант... Ауру глянь, чи що.

Мабуть, терпець підселенця урвався, і він вирішив трохи розтормошити мій перелякано завмерлий розумовий процес. Зосередившись на тривозі через майбутню зустріч з Лінс, я навіть пропустила момент його повернення до моєї свідомості.

Перегляд аури був настільки простим і очевидним рішенням, що мені стало соромно від своєї некмітливості. Я мовчки виконала вказівку і вже зовсім не знаючи, радіти мені чи падати духом остаточно.

З одного боку, все ставало трохи простіше — не потрібно було шукати Лінс. Тому що вона прямо зараз знаходилася по інший бік дверей у мою кімнату.

З іншого — мені нікуди від неї подітися, окрім як вилетіти у вікно. А враховуючи те, що кімната в мене була хоч і досить просторою — через малу кількість меблів — але все ж таки невеликою... простору для маневру було дуже мало. Залишалося сподіватися, що вона не втратить над собою контроль і не спалить мене разом з усім будинком.

Стук повторився.

— Почекай ще трохи, і вона вирішить, що ти втекла разом з Мебом, залишивши її тут на самоті, — вкрадливо попередив Альд. — Це якщо вона ще не здогадалася подивитися ауру. Але якщо здогадалася… Хто знає, про що вона вже встигла подумати.

Одне одного краще. З хрускотом стиснувши кулаки, я рішуче пролетіла залишок відстані до дверей просто для того, щоб штовхнути незамкнену стулку. Треба все-таки навчитися замикати ці двері якимось заклинанням. І ще якісь захисні чари накласти. Краще — декілька. Відповіддю моїм думкам став єхидний смішок підселенця. Авжеж, хто б мене ще цьому навчив…

Схоже, Лінс не очікувала, що стулка відкривається у її бік. Або що двері відчиняться настільки різко. Ну, перестаралася я, з ким не буває...

Чарівниця відсахнулася від дверей. Аура дівчини нагадувала полум'я, дуже схоже на те, що народжувалося в її долонях, щоб наступної миті когось спопелити. На щастя, зараз Лінс не чаклувала, тому я мимоволі замилувалася тривожним танцем напівпрозорого вогню над її головою, перш ніж звернути увагу на те, наскільки похмуро та насторожено чарівниця на мене дивиться.

— Меб у тебе? — без привітань та передмов запитала вона. Отже, за аурою таки не спостерігала.

— Ні, — відповіла я, і це було правдою.

— Зрозуміло, — процідила чарівниця.

Напівприкривши очі, вона повільно вдихнула, і на видиху кинула неприязний погляд кудись у кінець коридору — у бік майданчика та сходів на перший поверх.

— Щось трапилося? — поцікавилася я.

Як же добре, що мій голос не має жодних інтонацій. Немає нічого кращого за цю беземоційність і холодність, коли треба вдавати, ніби нічого не знаєш і ні про що не підозрюєш.

— Трапилося... — луною відповіла Лінс. А потім швидко спитала: — Ти не зайнята?

— Ні-і-і... — здається, в моєму голосі навіть прорізалася невпевнена нотка, хоча прямо зараз вона мені була зовсім без потреби.

— Можна увійти? — Лінс ніяково усміхнувшись. — Доброго ранку, до речі.

— Доброго... — озвалася я і відлетіла вбік. Чарівниця швидким кроком увійшла до кімнати та, швидко оглянувшись, обернулася до мене.