Глава 14. Старі шрами

Мабуть, я виглядала доволі грізно, коли ривком відчинила двері навстіж — Меб, що стояв за ними, відсахнувся, хіба що не відстрибнув. За час моєї розмови з підселенцем він вже встиг перевдягнутися і хизувався в полотняній сорочці, таких самих — чи якихось інших — штанях і низьких чоботях з валяної вовни.

— Все гаразд? — насторожено спитав він.

— Так.

Мабуть, таки добре, що мій голос не передає емоцій. Принаймні зараз.

— Якщо я невчасно...

— Ні. Все. Гаразд, — повторила я, намагаючись впоратися зі спалахом роздратування. І єхидний сміх Альда цьому аж ніяк не сприяв. Та і його емоції теж. Тому що навіть в них відчувалось глузування.

— Ну... гаразд, — обережно почав бойовий некромаг, схоже, так і не зрозумівши до кінця мій стан. Що було, мабуть, на краще — мені не довелося пояснювати, яку таку важливу справу він перервав. — Можна увійти?

Я мовчки відсторонилася, пропускаючи Меба до кімнати. Він переступив поріг і окинув поглядом приміщення. Очі некромага м'яко світилися в сутінках — він використовував чари нічного зору. А я, обережно визирнувши до коридору, помітила, що там теж було темно. А ще — тихо і безлюдно, як і на майданчику, що виднівся в кінці.

— Вечір тренування нічного зору?

Питання вирвалося в мене саме собою і призвело до швидкоплинної череди спогадів, пов'язаних зі знайомством з Мебом і Лінс, а також прибуттям на заставу. Некромаг усміхнувся — натяк був зрозумілим.

— Ні, — він хитнув лисою і суцільно вкритою шрамами головою. — Лічам світло взагалі без потреби, а інші самі створюють персональних світляків. Але чари зору зручніше, як на мене.

— Комусь просто не хочеться возитися з централізованим освітленням, — єхидно сказав Альд у моїй голові.

Меб зупинився посеред кімнати — за кілька кроків від нині мого ліжка. Закинувши голову, зиркнув на стелю. Опустивши — глянув на підлогу. Знову побіжно озирнувся на всі боки.

— Давно я сюди не заходив, — зітхнув він.

— Он як? Чому?

— Ну як тобі сказати...

Некромаг стояв до мене спиною, і я не бачила виразу його обличчя, але в голосі хлопця чути було його характерна крива посмішка.

— Кажи, як є.

А що мені ще лишалося сказати?

— З цією кімнатою в мене пов'язані не найприємніші спогади.

Придушивши бажання уточнити, якими були ці спогади, я промовчала. Але Меб продовжив говорити сам.

— Коли до десяти років стало зрозуміло, що мій магічний дар прокидатися явно не поспішає, дід дозволив переселити мене сюди. На цьому наполягла тітонька Саді, — уточнив він із дивною інтонацією, яку мені не вдалося до ладу зрозуміти. — Вона вважала, що мені не вистачає поштовху для пробудження сплячого таланту, і настільки насичене енергією місце може його надати...

— Це справді іноді допомагає, — підтвердив підселенець, хоч його думки ніхто не питав. — Стандартна практика.

— І хоча ти навряд чи в це повіриш, але дитиною я був слухняною, поступливою і привченою слухатися старших... — некромаг хмикнув. Він не обертався і ніби просто дивився у стіну перед собою. Помовчавши кілька секунд, додав тихіше: — Навіть якщо вони творять якусь дичину.

— А це вже насторожує...

Схоже, Альд вирішив коментувати кожну фразу Меба. Мені ж залишалося лише мовчки слухати їх обох, намагаючись нічого не проґавити.

— Сама собою кімната мені подобалася. Я завжди тут добре висипався, навіть якщо спав лише кілька годин.

З цими словами некромаг зробив пару кроків — підійшов до пофарбованої світлої стіни впритул і торкнувся її кінчиками пальців.

— Але ті ритуали, які наді мною проводила моя любляча троюрідна прабабуся...

Хоч останню фразу Меб вимовив байдуже, але мені раптом стало страшно. Можливо, саме через цю байдужість.

— Вони мали прискорити пробудження таланту. І, коли це нарешті мало б статися — посилити його.

Некромаг провів рукою по стіні спочатку ліворуч, потім праворуч. Своїм магічним зором я змогла вловити, як світла, трохи шорстка поверхня під його пальцями попливла ледве помітними брижами.

— Як цікаво... — подав голос підселенець. — Приховані та зовсім не знайомі мені чари.

— Один такий ритуал мало не позбавив мене життя, — тихо промовив Меб.

За його показною байдужістю раптом прорізалася гіркота. При цьому не було схоже на те, що він звертався до мене. Некромаг просто говорив у порожнечу. 

— Золота клітка — так я його називав, — продовжив він. — І того дня цей ритуал проводив мій... ментор.

— Хто такий ментор? — подумки спитала я.

— Наставник, — коротко відповів Альд.

— Уважний і акуратний до занудства довірений слуга, який був поруч зі від самого мого народження...

Під пальцями некромага спалахнуло вже знайоме мені золото — їм забарвилися брижі, що пробігали стіною все частіше й частіше. Сяйво розплескалося по стіні, перекинулося на підлогу і піднялося до стелі тонким примарним бар'єром. Тепер Меб справді ніби знаходився всередині золотої клітини, зітканої із чистої енергії.

— ...помилився і мало мене не спалив, колись втратив контроль над потоком енергії...

— Тож, це не Лінс...

— А де в цей час були інші? Тітонька Саді? — спитала я, подумки відсторонившись від бурмотіння підселенця в моїй голові.

— Вона була заклопотана. Так сталося, що поверхом нижче, в дідовій майстерні, саме в цей момент Сат... готувався до піднесення.

— Який цікавий збіг...

— Тобто, вмирав, хочеш сказати? — мені чомусь здалося важливим це уточнення.

— Так, — у голосі Меба знову почулася посмішка, — можна сказати й так. Сама розумієш, таке трапляється нечасто. А ритуал зі мною проводився на той момент вже кілька років поспіль мало не щодня і став уже рутиною.

— І що ж пішло не так?

— Не знаю, — знизавши плечима, некромаг прибрав руку від стіни. Золотаве сяйво навколо нього почало повільно тьмяніти. — Я не встиг спитати.