Глава 13. Коріння та гілки

Мене здивувала не сила емоцій Альда — все ж підселенець був здатний їх відчувати, хоч би яким сухарем не намагався себе показати. Дивним виявилось те, що саме він відчував. Мої груди здавило сталевим обручем гіркоти, і водночас розпирало... радістю.

Цікаво, чому Альд зрадів? Виходить, справді — родичі? І чи було це почуття пов'язане з полегшенням — від усвідомлення того, що не вся рідня загинула, поплатившись за його помилки? Чи радість підселенця була викликана більш приземленими думками? Наприклад, про те, що його древній рід міг зберегти деякі залишки колишньої могутності, які можуть нам стати в пригоді? Я не знала, напевно, але як би не було — ця емоція була приємною, і від її сили та щирості відступила навіть тінь мого нещодавнього страху.

— Що, все-таки — рідня?

— Так.

Навіть з такої короткої відповіді було чути, що Альд усміхався. Я навіть на мить змогла собі уявити цю недовірливу усмішку на обличчі підселенця. А згодом відчула щось на кшталт легкої досади від того, що навряд чи зможу хоч колись побачити її у внутрішній схованці. Не те щоб прямо дуже хотілося, але було б цікаво подивитися, чи вірно собі уявила.

— Хоч спорідненість у нас вельми умовна, але сам факт...

Судячи з відчуттів, Альд поступово заспокоювався і знову повертався до свого звичного відстороненого стану.

А тим часом лорд Тіор вже встиг вписати моє ім'я, і бездоганно виведені літери з коричнево-червоних стали чорними, тоді як напис, що позначав Меба, залишався червонуватим.

— Він — живий, ти — ліч, тому написи відрізняються, — пояснив підселенець. — Треба, щоб ти докладніше дізналася історію роду в когось зі старших родичів, — несподівано додав він.

Глава роду тим часом мовчки повернув перо до скриньки, де воно до цього зберігалося.

— Навіщо? — хоч і я здогадувалася про те, якою буде відповідь, але вирішила перепитати. І тільки тепер, відвівши погляд від пергаменту, помітила, що Мел і Шуд кудись поділися. Я точно пам'ятала, що на початку мого допиту тітонькою Саді вони перебували в кімнаті. А от далі...

— Мені цікаво. Я побачив на сімейному древі, до якої гілки відносяться нині живі нащадки, і вона... Звивиста. Зважаючи на те, що вони ведуть свій рід від мого двоюрідного прадіда, мені цікаво, як так сталося.

— Можливо, тобі просто варто поговорити з Мебом, безпосередньо, не через мене, — припустила я, раптом відчувши втому.

Втім, чому раптом? Зважаючи на відсутність нормального відпочинку після бою, власна витривалість мала б дивувати вже навіть мене.

— Отже, Шиз, я радо вітаю тебе, як члена роду Суар, — урочисто оголосив лорд Тіор, повертаючись до мене. А потім, помовчавши кілька секунд, зі стриманим смішком додав, — і дозволяю звати мене дідусем.

Меб хмикнув, а я від несподіванки клацнула щелепою. Така демонстративна ввічливість та доброзичливість, що навіть підозріло якось..

— У неформальній обстановці, авжеж, — у голосі стародавнього ліча почулася добродушна усмішка.

— Ріл, — тітонька Саді звернулася до слуги, що завмер біля нижньої сходинки сходів, — проведи пані Шиз до її покоїв.

— Пані Шиз... — єхидною луною озвався Альд.

— Заздри мовчки, — не менш єхидно відповіла я.

Слуга — немолодий чоловік непримітної зовнішності з аурою слабосильного мага чи то повітря, чи то бозна-чого ще — шанобливо кивнув і завмер. Мабуть, чекав, поки я до нього підлечу. Але Меб привернув мою увагу раніше, ніж я встигла зрушити з місця.

— Нікуди з кімнати не йди, я за годину-другу до тебе загляну, — торкнувшись мого плеча, тихо промовив він. І саркастично додав, — добре, донечко?

Хоч бойовий некромаг і сказав це майже пошепки, я чомусь була впевнена, що його слова чудово почули всі присутні члени родини разом зі слугами. Як мінімум, доказом тому був єхидний смішок Сата з іншого кінця просторого залу. Не сказати, що мене це бентежило, але затишно і вільно у цьому будинку я себе все ще не почувалась. 

Мабуть, Меб це зрозумів. Хоча, як знати, раптом він керувався якимись своїми думками? Наприклад, просто захотів проінструктувати, що робити далі. Тому що правила поведінки тут напевно є, якщо Сат і Меб із задоволенням перебувають де завгодно, аби не вдома.

— Добре... татусю.

Я чесно хотіла вимовити це з усім можливим сарказмом, але голос укотре мене підвів. Як і завжди. Треба буде таки зібратися з духом і випитати в Альда способи надання голосу хоч якихось інтонацій. З цими думками я почала повільно лавірувати між кріслами, прямуючи до сходів.

— Добре, якщо він до тебе дійсно зайде, можна буде розпитати його щодо родоводу.

От чому підселенець так майстерно ігнорує мої думки, коли хотілося б коментарів з приводу них, але зате за найменшого приводу чіпляється до будь-якої підслуханої дрібниці, яка його зовсім не стосується?

— Для інтонацій потрібне інше заклинання мови, — Альд зійшов до коментаря, але його відповідь здалася мені доволі глузливою. — Може, колись навіть навчу. Якщо добре поводитимешся.

Тож, знущання мені все-таки не ввижалося.

— Надто треба, — огризнулася я.

— Ну, як хочеш, — зітхнув підселенець з демонстративним жалем.

Ти диви, знову провокує на злість. Мабуть, мені потроху стає геть погано. Час вже сховатись нарешті у своїй кімнаті або який там кут мені відвели.

Облітаючи меблі, я необережно зачепила спинку чергового крісла, мало не перекинувши його. Краєм погляду помітила, як сіпнувся було Меб, але Сат виявився ближче і підхопив мене під лікоть, не даючи зачепити ще щось. Я одразу відчула на собі уважний погляд тітоньки Саді, але про її думки щодо моєї незграбності залишалося тільки здогадуватися.

— Вибачте, я... інколи буваю незграбною, — слова далися мені важко.

— Не переймайся, люба, у тебе сьогодні непростий день...