Глава 12. Ласкаво просимо до родини

Здалеку будинок виглядав майже так, як у внутрішній схованці підселенця. Ті самі два поверхи, ґанок зі сходами. Тільки вікна не світилися, а на ґанку не було крісел та столика. З наближенням виявлялися й інші відмінності — мереживні фіранки на вікнах замість щільних, ручка на вхідних дверях була різьбленою дерев'яною, а не кованою металевою. І в цілому будинок виглядав... старшим, ніж у спогадах Альда.

— Мій дім згорів вісімсот років тому. Якщо згодом Аліанна його відбудувала… А вона це напевно зробила за образом і подобою, як то кажуть… Нічого дивного, що він виглядає старим, якщо з того часу його не перебудовували.

Добре, що Сат мовчав, тому ніщо не відволікало мене від внутрішнього монологу підселенця. Ми повільно летіли над посипаною піском доріжкою, і я обережно оглядалася. Раптом з'являться метелики. Дурниця, звісно, звідки їм узятися наприкінці зими… Але хто зна. Відчуття впізнавання, тривоги, смутку, які водночас належали й мені, і не мені, збивали з пантелику і змушували сторожко сприймати кожен шурхіт та хрускіт оголених гілок дерев.

Також я помітила, що ближче ми підлітали до будинку, тим молодше виглядали дерева. На зміну віковим велетням прийшли тонкі та стрункі деревця. Деякі навіть могли похвалитися залишками зів'ялого листя — ніби було недостатньо холодно, щоб скинути його повністю. Це виглядало... якось приречено разом із тишею, що огортала нас з усіх боків.

Нас ніхто не зустрічав.

Причому Сата, зважаючи на все, це теж здивувало. Він навіть зупинився біля найнижчої сходинки ґанку, трохи витягнув приховану капюшоном голову вперед і покрутив нею на всі боки. Цей жест виглядав настільки наповненим підозрілістю, що мені мимоволі стало смішно та тривожно водночас. Він чогось боїться?

— Запитай у нього, — єхидно порадив підселенець.

— Щось трапилося?

Я поставила своє питання майже пошепки. Порушувати навколишню тишу мені чомусь здалося... недоречним.

— Та ні... — теж доволі тихо відповів ліч, — просто підозріло.

— І що нам робити?

— Ти можеш бачити пастки? — несподівано спитав Сат.

— М-м-м... Можу.

— Подивися, будь ласка. А то я не впевнений, що під час моєї відсутності Шуд не придумала чогось особливо хитромудрого.

— Шуд?

— Моя донька, — в голосі ліча звучала гордість. — Вона — чорнокнижниця, і щоразу зустрічає свого татуся якимось сюрпризом.

— Зрозуміло... — прошепотіла я. — Гаразд, спробую подивитись.

Зосередившись на своєму магічному зорі, я повільно окинула поглядом ґанок в один бік, а потім назад. Начебто нічого.

— Ти впевнена? — саркастично поцікавився Альд.

— Що, таки є пастка?

— Є.

— Може, ти навіть підкажеш хоча б, куди дивитися?

— Може, навіть підкажу, — голос підселенця пролунав несподівано похмуро. — Хоча за логікою ти вже сама мусиш вміти розпізнавати можливе розташування стихійних пасток, навіть ніколи в них не потраплявши.

— Начебто ти не знаєш, — подумки пирхнула я, — що в мене ніколи й нічого не виходить за логікою?

— Так, дійсно... Одна прив'язана до другої сходинки, якщо рахувати згори, інша знаходиться майже впритул до вхідних дверей.

  — Отак би одразу...

Підселенець щось пробурчав у відповідь, але я вже не надто прислухалася, бо зовнішнє мовчання й без того затягнулося.

— Одна — на другій сходинці згори, друга — біля дверей.

— Чудово.

У голосі Сата мені почулося щире радісне передчуття, і не встигла я ще й слова сказати у відповідь, як ліч просто і невигадливо полетів над сходами. І саме над другою раптом зупинився і, різко здригнувшись, з хрускотом вигнувся дугою, відкинувши голову назад.

— Не лізь, — наказав підселенець, тільки-но я сіпнулась у бік ліча, щоб хоч якось йому допомогти. — Сам розбереться.

— Але...

— Не лізь, — повторив Альд.

Часу, витраченого на нашу коротку внутрішню суперечку, виявилося достатньо для того, щоб Сат встиг оговтатися. Щось тихо пробурмотів — не впевнена, що ці слова не були лайкою — він випростався і труснув руками. І чи то мені здалося, чи то з них посипалися бурі іскри. Наче слабка мерехтлива іржа.

— Деактивував, — у голосі підселенця не було ні подиву, ні розчарування, ні якихось інших емоцій. Проста констатація факту.

— Непогано, але... Недостатньо. — промовив Сат і, повівши плечима, повільно підвівся в повітрі до рівня ґанку. — Подивимося тепер, що біля дверей...

І там, мабуть, було щось потужніше. Або, як мінімум, болючіше. Хоч ліч і казав, що не зберіг чутливості тіла, але тільки-но він зупинився перед вхідними дверима, як одразу здавлено зашипів. Ніби від болю. Сата охопило тьмяне зелене сяйво з дивним червоним відблиском.

— Розсіюй! — гаркнув Альд.

Ошелешено сіпнувшись від несподіванки, я швидко пробурмотіла заклинання розсіювання чар і, підлетівши до ліча, торкнулася його плеча. Сяйво зникло, і на мить мені здалося, ніби зі шкіри Сата обсипався чи то порох, чи то пісок — і зник, так і не долетівши до дощатої підлоги під нами.

— Кхм... Спасибі, — тихо промовив ліч. — Ти диви, таки підловила мене... Треба буде оновити щити.

— А що ж це було?

— Прискорене розкладання, помножене на...

— ...слабкість і ще щось, не встиг зрозуміти.

Ці двоє не лише відповіли одночасно, а й зробили це майже слово в слово.

— Зростає донька, — додав Сат, і я знову почула в його голосі гордість.

— Так, її майстерність вражає, — не могла не погодитися я, усвідомлюючи, що донька щойно мало не упокоїла свого безсмертного татка.

— Навряд чи упокоїла б, — із сумнівом протягнув підселенець, — але неприємних відчуттів напевно доставила б. А якби на його місці була ти... Могло б скінчитися значно гірше.