Глава 11. Новий старий дім

Клацнувши щелепою, лише неймовірним зусиллям волі я зуміла втриматися від того, щоб не зашипіти від болю. Зір, що ледь не відмовив, показав мені якесь порожнє, просторе і темне приміщення, в одній зі стін якого все ще мерехтів портал.

— Значний прогрес, раніше ти просто розсипалася б.

— Йой, перехвалиш.

У мене не було ні сил, ні бажання бути люб'язною. Хоча коментар Альда, як не крути, можна було з повною впевненістю назвати якщо не похвалою, то приємним зауваженням.

— Проста констатація факту, — не залишився у боргу підселенець.

Попри те, що я чесно намагалася триматися невимушено, мій ослаблений стан напевно не залишився непоміченим. Сат, вилетівши з порталу всього за кілька секунд, зупинився поряд.

— Все гаразд? – тихо поцікавився він.

Я змогла лише мовчки кивнути.

— Зрозуміло, — саркастично протяг Сат і підхопив мене під лікоть, переміщуючи вбік від порталу.

— Зачекай тут.

З цими словами ліч полетів за лордом Тіором, який в оточенні своїх кістяних гончаків вже покинув кімнату крізь високий арковий прохід. Обидва некромаги кудись завернули та зникли з поля мого зору.

Скоса глянувши на портал, я не побачила по той бік нічого, що могло б натякати на швидке прибуття Меба з Лінс. Чи все з ними гаразд? У душі ворухнулося відчуття провини за те, що я навіть не поцікавилася їхнім станом. Але здалеку вони виглядали нормально — принаймні, були живі, це вже тішило. І якщо Сат сказав чекати тут — значить, мені треба дочекатися або Меба з Лінс, або його самого.

— Цікаво, де ми зараз… — задумливо пробурмотів Альд у моїй свідомості. — Це приміщення має дивний магічний фон. Начебто частина його знаходиться у штучно створеному вимірі.

— Гадки не маю, про що ти, тож повірю на слово, — мій голос звучав стомлено навіть у думках.

Насправді я здогадувалася, що це означало — місце було зачароване і, мабуть, могло переносити до іншого виміру. У грудях ворухнулася боязка цікавість щодо того, що в тому вимірі могло знаходитися, але вона одразу була розчавлена кам'яною плитою всепоглинущої втоми.

— Поки відпочиваєш — потягни енергію. Взагалі тобі не завадила б звичка відновляти сили за найменшої можливості.

Сперечатись із цим не було ні сил, ні сенсу, тому я покірно зосередилася на спробі відчути розлиту навколо мене магічну енергію і... зрозуміла, що кімната була її зовсім позбавлена.

— Он воно що... — в голосі Альда відчувалося задоволення. — Тут можливе використання магії, але лише власних резервів. Хитро, хитро...

— І навіщо це? — мляво поцікавилася я.

— Не важливо. То таке, думки вголос, — відрізав підселенець із надто знайомою зарозумілою інтонацією. — Але май на увазі, краще тут не чаклувати, ще й у виснаженому стані. Інакше точно розсиплешся.

— Зрозуміло.

Приблизно за півхвилини в моєму розумі пролунало добре знайоме зітхання нескінченного терпіння на межі роздратування.

— Стань на ноги, щоб не витрачати забагато енергії на левітацію.

— Може, ще й чари зору деактивувати? Тут все одно дивитися нема на що, — огризнулася я.

— Зір можна залишити, а от говорити тобі без потреби. Навіть подумки, — єхидно відповів підселенець.

Я знову підкорилася. Повільно торкнулася ногами землі — спочатку носками чобіт, а потім й підошвами. Потік енергії, що тримав мене в повітрі, я знизила до рівня, достатнього для підтримки мого тіла у вертикальному положенні. І деактивувала чари мови та слуху. Економити — так економити.

— Попроси дурня Суртазу жертву принести, і він усе село виріже... — Альд пирхнув, і одразу додав: — Слух слід було залишити. Ти й з ним неуважна, а без нього взагалі не помітиш появи Сата чи Меба з Лінс.

Зрозумівши, що найкраща тактика — ігнорування, я навіть не піддалася на спробу зацікавити мене тим, чи дійсно Першому Некроманту приносили людські жертви. Тому лише безцільно дивилася на підлогу кімнати. Вона була викладена дрібними кам'яними плитками, нерівна поверхня яких відчувалася крізь підошви чобіт. Все ж, певною мірою було досить приємно почуватися майже живою. Принаймні, наскільки я пам'ятала перші місяці після свого воскресіння лічем, найзвичайнісінького відчуття дотику мені дуже не вистачало.

— І тому протягом перших трьох місяців нашого знайомства ти билася в істериці майже безперервно, — єхидно додав підселенець.

— Знаєш, я чомусь не була готова до того, що під твоїм керуванням здиратиму плоть власними руками зі своїх кісток!

От наскільки б сильно я не втомлювалася… А зараз я втомилася настільки, що зовсім реагувати не хочеться, так все одно Альд знаходить якесь болюче місце і тисне на нього доти, доки мене не розлютить.

Вкотре розлютивши, він змусив мене забути про втому.

— Дякую, — буркнула я, втім, особливої вдячності не відчуваючи. От чому в мене знову склалося враження, що підселенець просто поєднав приємне з корисним?

— Нема за що.

У голосі Альда виразно чулася усмішка. З огляду на те, що я вже бачила її кілька разів під час наших зустрічей у внутрішній схованці, я цілком могла уявити, наскільки капосно він зараз усміхається.

Недовго подумавши, я вирішила слух і мову все ж повернути. І вчасно: під арку вивернув Сат, прямуючи до мене настільки швидко, що я встигла лише зиркнути у бік порталу — Меб і Лінс по той бік все ще не було.

— Якщо ти турбуєшся про Меба, то з ним усе буде гаразд. Мур і хлопці про нього потурбуються, а ще йому доведеться про все розповідати магам застав, — Сат єхидно реготнув, — вчасно я звідти полетів.

— А Лінс? — обережно запитала я.

— Дівчина живіша за всіх живих і ще сотню-другу мерців спопелить, якщо її роздратувати...

Судячи з тону, ліч явно був у гарному настрої.