Глава 10. Прокляття та кістки

З порталу, що відкрився за спиною Кірта, вистрибнуло щось, раніше мною не бачене. Дивна, собакоподібна чотирилапа істота розміром з середнє теля. Пригнувши неприродно витягнуту ікласту морду, воно припало до землі та завмерло. За мить до її стрибка мені вдалося побачити що ця… тварина була нежиттю і повністю складалася з кісток — без жодного клаптика плоті.

Тут же на мене наринули спогади про першого наставника. Клох любив збирати химерних істот із кісточок різних тварин. Іноді навіть ненадовго вдихав у них магічне життя. Виглядало трохи кумедно, та й все… А ця істота, як і ще троє, що вже встигли вийти з порталу, демонстрували зовсім інший рівень майстерності свого творця.

Здивування підселенця несподівано залоскотало мою грудну клітку зсередини.

— Приємно бачити, що не всі стародавні знання обернулися на порох, — задумливо промовив він.

— Ти про що? Про цих істот?

— За моїх часів їх звали кістяними гончаками.

Перший гончак збив Кірта з ніг, і маг землі покотився по землі. Гуркіт, що доносився з глибини пагорба, змінив тональність — чарівник остаточно відволікся і втратив контроль над своїм заклинанням. Хотілося вірити, що я зробила в це чималий внесок. Втім, було очевидно, що мій удар явно програвав за своєю потужністю поштовху величезної кістяної туші — хоч гончак і виглядав доволі витончено, але мав бути важким просто через свій розмір.

— Зважаючи на загальну деградацію магічного мистецтва, я і не сподівався їх побачити.

— А я взагалі не думала, то такі існують.

— Вони й за моїх часів були рідкісними. На їх створенні спеціалізувався лише один майстер, і він був дуже прискіпливий до тих, хто просився до нього в учні.

Тим часом за кістяними гончаками крізь портал пройшли п'ятеро бойових некромагів. У шкіряних обладунках, з булавами в руках, вони розійшлися широким півколом від порталу, добиваючи найближчих зомбі. Один з некромагів попрямував до вже добряче пошматованого мага землі, який марно намагався підвестися на ноги.

Від важкого щемливого почуття в грудях я навіть трохи втратила висоту, і знадобилося чимало зусиль, щоб її відновити. Як і не дивитися на те, як некромаг ударом булави упокоїв зомбі-чарівника.

Гул і гуркіт почали потроху стихати, а земля майже перестала тремтіти.

Нехай Суртаз буде до тебе милостивим, Кірте.

Але поринути у вир жалю мені не дозволила поява нової дійової особи. З порталу вийшов чорнокнижник. Точніше – вийшла.

Пройшовши крізь отвір порталу, росла і міцна жінка швидко озирнулася. Її чіпкий погляд спочатку затримався на зомбі неподалік, потім перескочив на кістяних гончаків віддалік, а потім зупинився на мені. Щільна фіолетова аура жінки спалахнула, некромаг витягла руку вперед, і на розкритій долоні примарною квіткою розкрився язичок лілового полум'я. Некромаг стиснула руку в кулак і, різко повернувши, виставила долоню вперед.

Майже прозора фіолетова хмара полетіла у вказану жінкою сторону. У напрямку групи зомбі, яка намагалася дошкандибати до одного з п'яти бойових некромагів.

Хмара просто обернула їх на порох. Швидко, тихо та непомітно.

Примружившись, жінка кілька секунд поспостерігала за результатом своєї роботи. А потім відійшла убік, повернулася до порталу і шанобливо схилила голову.

Перед тим, хто з'явився останнім.

— А-альде-е? — тривожно протягла я.

— Що? — голос підселенця звучав відсторонено. Чи то задумався, чи то взагалі був чимось зайнятий.

— Це ж не він... не Ашиан, скажи?

Навіть у думках мій голос зрадницьки тремтів. Втім, для цього був дуже вагомий привід, бо з порталу вилетів ліч. І, як на мій погляд, він був надто схожим на Ашиана — ліча, що засідав у Раді, й остерігатися якого у нас з Альдом були дуже вагомі причини.

— Ні, це не Ашиан, — після недовгого мовчання відповів Альд. — Інша аура. Теж сильна, але інша.

— Ну добре.

— Але ж це не привід розслаблятися. Ми не знаємо, хто це.

Судячи з силуету ліча, його тіло було скелетованим майже повністю. Або дійсно повністю, здалеку все ж було видно не надто добре. Цей ліч завис у повітрі, підняв зігнуту в лікті ліву руку і повернув її долонею до себе. Ніби підкоряючись нечутній команді, кістяні гончаки, які до цього гасали околицями, раптом одночасно завмерли на місці, а потім рушили до порталу.

— Не до порталу, — виправив мене підселенець. — До ліча. Він — їхній господар. Цікаво...

Земля нарешті заспокоїлася, гул повністю стих. У тиші, що запанувала, було чути лише розмірені удари булав, гарчання нечисленних зомбі, та зрідка — клацання батогів Сата.

Невже все скінчилося?

Чи тільки починається?

На мої плечі раптово ліг тягар — незнайомий ліч на мене подивився.

— Так, наразі небезпеки немає, повільно опустися ближче до землі та шанобливо вклонися, — наказав Альд.

— Саме шанобливо? — іронічно перепитала я.

Мене охопив страх, який одразу набув легкого відтінку божевільних веселощів. І що страшніше мені ставало, тим безглуздіші ідеї намагалися пробратися до мого розуму. Але я була здатна та бажала їм протистояти.

Ми вижили в цій бійні, хоча саме моєї заслуги в цьому виявилося небагато. А якщо пощастить, то ще й зараз виживемо. І ось на це я вже можу вплинути. Сподіваюсь.

— Так, саме шанобливо, — холодно підтвердив Альд. — Судячи з одягу, перед тобою один з Ради Давніх.

Безшабашні веселощі різко розвіялися, і страх натомість став мало не панічним.

— Спокій та зосередженість, — нагадав підселенець.

— Спуститись і вклонитися, — в тон йому відповіла я.

Обережно, намагаючись не зачепити щит, який все ще мерехтів над руїнами піді мною, я трохи скоротила відстань між мною та лічем. Вилетівши за кордони щита, я повільно опустилася до землі, мало не торкнувшись її ногами.