Глава 9. Бійня біля Західної вежі

— Прискорюйся, — наказав Альд.

— Щоб влетіти в дерево? — огризнулася я. Та невелика відстань, яка розділяла мене та супутників, здавалася нестерпно величезною. — Ні, дякую.

— Якщо ти не встигнеш, то вже не буде різниці, у що влетиш — у дерево, стіну чи мертваря, все одно кісток не збереш.

Аргумент підселенця здався мені слушним, та й у міру наближення до будівлі дерева зустрічалися дедалі рідше. Пригадавши урок скількись тижневої давності, я зосередилася на збільшенні швидкості польоту.

Дивно. Навіть із першого разу вдалося. Обриси дерев навколо мене розмазуються в темні плями на тлі світло-сірого талого снігу і блідо-блакитного неба. Але із закінченням ривка одразу набувають звичних обрисів.

Ще раз.

Хоч би встигнути... У животі, прямо як за життя, заворушилася холодна колюча грудка.

— Спокій та зосередженість.

Так, дійсно. І як Альд не втомлюється мені це повторювати?

Ривок. Вже видно стіну будинку. Навколо розкидані шматки тіл.

Ще ривок. Тіла належать мерцям різного ступеня несвіжості. Є навіть скелети. Деякі опалені.

Знову ривок і відчайдушне пригальмовування — мало не влетіла у стіну. Моїх супутників ніде не видно.

— Аури.

Окинувши магічним поглядом околиці, я бачу велику буро-зелену пляму безлічі аур позаду будинку. Крізь це брудне свічення ледь проблискую інші аури — отруйно-зелена, яскраво-червона та оранжево-червона. Живі.

— Обережніше...

Підселенець знову попереджає своєчасно, а от я…

Всім тілом влітаю в мертваря, що сховався за рогом. Чомусь я не побачила його ауру. Не розбираючись у причині цього, упокоюю його заклинанням і стусаном відкидаю з дороги тіло, що навіть ще не встигло впасти. Зомбі, що шкутильгали попереду, обертаються в мій бік, і їх накриває зелена хвиля дистанційних чар упокою. Навскидь лягло приблизно півтора десятка мерців.

— Вісімнадцять. Непогано. Отже, можеш, якщо захочеш. Але треба бути обережнішою.

Від усвідомлення несподіваної похвали мене відволікає слабкий — поки що слабкий — біль у ногах. Ще не перевантаження, але незабаром буде ним. Потрібно підібратися ближче, щоб накрити якнайбільше зомбі одним заклинанням, бо надовго мене не вистачить.

Легко подолавши залишок відстані до наступного рогу будівлі, я сповільнилася та обережно виглянула. Просторий, рівний і позбавлений рослинності майданчик позаду будинку був усіяний тілами. Цілими, розчленованими, обпаленими — упокоєними. Але значно більше їх виднілося вдалині — поки що цілих — вони насідали на моїх супутників.

— Якщо пустити масове, то Сат?..

— Навряд чи ти його упокоїш, але концентрацію можеш збити, — Альд не дав мені закінчити думку, бо зрозумів, що я мала на увазі. — Та й усіх ти не потягнеш. Упокой ту частину, що ближче до тебе, а далі подивимося.

Зосередившись на накопиченні заряду енергії, я повільно рухаюсь у бік бурхливого натовпу мерців, що оточив моїх супутників щільним колом. Сат висить у повітрі до мене спиною, а Меб з Лінс, хоч і повернуті в мій бік, але надто зосереджені на тому, щоб не дати зомбі підібратися надто близько — тому теж мене не бачать. Я подумки читаю заклинання упокою і магічною хвилею відправляю його вперед одразу ж, тільки-но до найближчих мерців залишається кілька кроків.

Залишалося лише сподіватись, що я надала заклинанню не настільки багато енергії, щоб воно торкнулося ліча. А то, знаючи мене... Мені довелося докласти певного зусилля, щоб відмахнутися від думок про те, на що здатна моя недосвідченість, помножена на виняткове везіння.

Там, де проходила хвиля, зомбі падали та більше не піднімалися. Я із задоволенням спостерігала за тим, як видима мені маса мерців укладалася рівним шаром на землю. Дія заклинання закінчилася за кілька кроків від Меба з Лінс, отже, взагалі не зачепила Сата. Ось і добре.

От тільки від втоми я сама мало не впала на землю. Зір почав тьмяніти, а потім виникла дивна суміш відчуттів: з одного боку — задоволення від добре виконаної роботи та відсторонений спокій, з іншого — мене почало трясти від перевантаження і паніки з приводу його несвоєчасності.

— Тримайся. Тягни енергію, як я тебе вчив, — заспокійливим тоном промовив підселенець.

От може ж, якщо захоче.

— Можу. І якщо ти досі не помітила, — саркастично додав Альд, — то за твоїми ж мірками я поводжуся нормально тоді, коли ти поводишся нормально — за моїми.

Зосередившись на витягуванні енергії з навколишнього простору, я вирішила залишити останню фразу підселенця без коментарів. Пройшов лише десяток секунд, і тремтіння вгамувалося, і зір відновився до початкового.

— ...нормально? — до моєї свідомості долинув стривожений голос Лінс.

— Над концентрацією ще треба попрацювати, — буркнув підселенець. — Одночасне сприйняття тобі поки що не дається.

Відсторонившись від внутрішніх відчуттів, я сконцентрувалася на тому, що відбувається навколо.

Як виявилося, часу відновлення вистачило моїм супутникам для того, щоб розправитися із залишком зомбі. Сат зі своїми теж уже розправився і тепер висів у повітрі, насторожено оглядаючись на всі боки.

— Не деактивував бойову форму, чекає нападу будь-якої миті...

Перепочинок, якщо він справді намічався, обіцяв бути недовгим — враховуючи кількість мерців, які зараз лізуть з-під землі біля підніжжя пагорба.

— Куди ти пропала? — продовжувала допитуватись чарівниця.

— Відходила огледіти околиці.

Лінс зітхнула і похитала головою, Меб хмикнув і насупився.

— Попереджати треба, — холодно підсумував їхню загальну думку Сат, так само не обертаючись.

— Я не очікувала, що... все так обернеться.

— Ми теж, — похмуро відповів ліч. — І що ти побачила?

— Окрім мертваря за будинком... — від мене не приховалось те, як при цих словах напружився Сат і стривожено покосився на нього Меб, — ще один був на схилі, а біля підніжжя пагорба масово лізуть з-під землі мерці. Мертварі, яких я зустріла, вже упокоєні, — поспішила додати я.