Глава 8. І спокій може їм лише наснитись... 

Впавши на землю, рука почала перебирати пальцями, намагаючись підповзти до мене.

— Вниз!

Не встигнувши навіть подумати, навіщо це треба, я підкорилася наказу Лінс і зігнулася навпіл. Наді мною пронісся згусток вогню, з шипінням розплескавшись за моєю спиною.

— Може, все ж допоможеш? — єхидно поцікавився Альд.

— Спершу було б непогано зрозуміти, що тут взагалі коїться, — огризнулася я у відповідь.

— Зомбі, як бачиш. Дуже багато зомбі.

Підселенець виявився дуже стриманим у своєму описі того, що відбувається. Неупокоєні мерці — частково розкладені та повністю скелетовані — безладно вешталися невеликими групами. А з-під землі постійно лізли нові. 

Що відбувається? Ми ж далеко від Пагорбів... Мабуть.

Я злетіла вище, щоб мати кращий огляд. Щоправда, одразу довелося повернутися на попередню висоту і пригнутися, ухиляючись від частини тіла, що летіла в мене... Здається, то був шматок черепа. І прилетів він звідти, звідки й рука. Прикинувши траєкторію, побачила Меба, який несамовито розмахував своєю булавою.

— Дивно, мені здавалося, що його булава упокоює нежить, — задумливо протягла я, спостерігаючи за спростуванням своїх слів, що все ще намагалося доповзти до мене.

— Мабуть, вичерпав заряд. Чи тимчасово деактивував чари.

Зусиллям волі відірвавши погляд від відірваної руки, я подумки пробурмотіла заклинання упокою і пустила його хвилею перед собою, направивши до найближчої групи зомбі. Їхні тіла ще не встигли впасти на землю, як мою увагу вже привернули інші мерці. Вони підбиралися до Лінс зі спини. Чарівниця, що зосереджено кидала вогняні кулі в не добитих Мебом зомбі, явно цього не помічала.

Щойно я почала подумки вимовляти визубрене заклинання упокою, як пролунав вібруючий свист, потім — клацання, і четверо розрубаних мерців впали на землю. А з-під землі біля підніжжя найближчого пагорба – у парі-трійці десятків кроків – вже бадьоро полізла наступна група зомбі. Ніби без них нам не було весело, еге ж.

Знову свист і клацання. Я встигла побачити лише... батоги? Отруйно-зелені, довгі та вузькі стрічки майнули серед тіл, що тут же розвалилися на частини, і з надприродною швидкістю майнули геть. За кілька секунд рештки, що посмикувалися на землі, спалахнули білястим сяйвом і завмерли. Мерці були упокоєні.

— Що це було? — насторожено спитала я.

— Або заклинання, — напруження в голосі Альда мені не сподобався, — або зачарована зброя. Залишається сподіватися, що...

На що збирався сподіватися підселенець — я не встигла почути, тому що подальші слова в моїй голові заглушив багатоголосий рик та хрипіння зомбі. Цю стіну звуку розривало вже знайоме клацання, перемежоване з хрускотом зламаних кісток та вологим цмокотом розрубаної плоті. Злетівши вище, я нарешті побачила картину того, що відбувається.

Віддалік, за бурливим морем тіл між двох пагорбів, у повітрі висіла потужна постать, оповита щільною зеленою аурою. І крізь неї було видно, що з фігурою щось не так...

— Руки, — підказав Альд.

Справді. Замість рук у цієї істоти були ті самі отруйно-зелені батоги. Саме їхні швидкі удари розривали мерців на шматки та упокоювали їх. Я придивилася уважніше.

Зовнішність незнайомця інтригувала. Принаймні, з огляду на його оголений м'язистий торс, я зробила висновок, що істота — чоловічої статі. Наче відчувши мій погляд, він повернувся в мій бік. Каптур, що закривав його голову, був причеплений парою кілець прямо до тіла біля ключиць. Обличчя розглянути не вдалося: замість нього я побачила лише зеленувате свічення під каптуром — таке саме, як довкола рук. Ковзнувши поглядом по торсу, я мимохідь відзначила, що стегна та ноги незнайомця закривала довга спідниця з грубої тканини, яка утримувалася масивним поясом.

— Цей ліч... доволі цікавий, — Альд хмикнув. До мене долинув відлуння його відчуттів — насторожений інтерес і стримане здивування.

— Напрочуд цікавий, — охоче погодилася я. — Я так розумію, що це і є Сат.

— Безперечно.

Не без зусиль змусивши себе припинити спостереження за майбутнім родичем, я кинула пару заклинань упокоєння у найближчих зомбі. Але все ж таки встигла побачити, як Меб цілеспрямовано пробивався до ліча, чим і підтвердив мій здогад щодо особи незнайомця. А от Лінс залишилася зі мною. Чарівниця з тривогою поглядала на мене в проміжках між підпалюванням чергової партії мерців.

А зомбі всі не закінчувалися. Хто ж їм допомагає вибратися нагору?

— Гадаю… треба… йти… до них, — видихнула Лінс. Вона починала втомлюватися.

— Легко сказати, — прошелестіла я, окидаючи поглядом десятки, сотні тіл, що розділяли нас та чоловіків.

— Масове упокоєння... — підказав підселенець.

— А я що роблю, на твою думку?

— Ти не зрозуміла. По-справжньому масове упокоєння.

— Тобі не здається, що це загрожує мені перевантаженням?

— Загрожує. Але тут стає зовсім тісно...

Наша внутрішня суперечка перервалася несподіваним чином. Пролунав черговий вібруючий свист, цього разу триваліший і якийсь... низький. Джерелом звуку безумовно був Сат, я дозволила собі на кілька секунд відволіктися і поспостерігати. Тим більше, що цей свист, схоже, приваблював мерців — на нас із Лінс вони припинили звертати увагу. На Меба теж. Нахмурившись, бойовий некромаг напружено спостерігав поверх голів зомбі за тим, що відбувалось.

А подивитися було на що.

Розкручуючи над головою батоги правої руки, ліч злетів трохи вище. При цьому він продовжував різкими ти швидкими ударами лівої розшматовувати мерців, що підходили до нього. З кожним оборотом батоги правої руки ставали все довшими, і коли Сат різким рухом зверху вниз нарешті опустив їх на плечі та спини зомбі перед собою…

Мабуть, він упокоїв одразу кілька десятків мерців, буквально створивши наскрізний пролом у кільці з тіл навколо себе. Ривок правої руки, і ще кілька десятків зомбі попадали на землю, наче скошені невидимим лезом. Втім, чому невидимим? Гнучкі зелені батоги тепер розсікли простір ліворуч, даруючи остаточний спокій давним-давно померлим людям. Хоча деякі, на мою думку, здавались надто свіжими для мешканців вікових могильників.