Глава 7. Найкоротший шлях

Покидаючи фортецю, ми зустріли лише Ваана: чорнокнижник, що стояв на стіні, махнув нам на прощання, і на цьому все. Я спіймала себе на думці, що так йти навіть легше — сплутаний клубок тривожних думок лише ворухнувся, але не почав розмотуватися у ланцюжок страхів та передчуттів. У мене виникло відчуття, що Альд мовчав приблизно з тієї ж причини — щоб я не надто багато думала.

Ворота зачинилися за нашою спиною, і мої супутники бадьоро попрямували дорогою. В безпосередній близькості від стін фортеці земля була не надто болотистою, а сніг, що протягом дня танув на сонці, ночами брався крижаною кіркою і тепер голосно хрумтів під ногами Меба і Лінс. Я вважала за краще летіти, бо і за життя не любила слизькі поверхні, а в посмерті — тим паче. А ще не без полегшення зазначила, що ми прямуємо іншим шляхом — він відрізнявся від того, яким минулого разу дісталися до застави, що була найближчою до Тремтячих Пагорбів.

Легко одягнена Лінс — як і будь-який маг вогню, вона не боялася холоду — раз у раз скоса поглядала на Меба, що неспішно крокував поруч з нею. Закутаний по вуха бойовий некромаг розсіяно дивився вперед, ніби щось обмірковуючи. У їхньому мовчанні відчувалася якась напруга, про причину якої я загалом здогадувалася. Тремтячі Пагорби — явно не те місце, куди хочеться повертатися з будь-якого приводу. Але мовчання згодом стало настільки незручним, що мені захотілося сказати хоча би щось. А коли я не знаю, що сказати, то за старою доброю традицією говорю перше, що спадає на думку.

— Мебе, а що твій дядько забув серед Пагорбів?

— Невже ти навчилася ставити слушні питання у відповідний час... — в'їдливо проговорив Альд. — Хоча відповідь безпосередньо на це здається мені очевидною.

Зусиллям волі я відволіклася від чи то похвали, чи то чергової констатації моєї дурості — треба було почути відповідь Меба. От тільки він не поспішав відповідати.

— Гадки не маю, якщо чесно, — некромаг видихнув хмарку пари та почухав почервонілий від ранкового морозу ніс. — Він зазвичай знаходиться на кордоні в секторі Код і допомагає вартовим другому порталу до Середньосвіту. Навіщо його понесло до Пагорбів...

Меб замовк і виразно знизав широкими плечима. Порив крижаного вітру ледь не здув з його голови обшитий хутром капюшон, через що некромаг сіпнувся у спробі притримати його руками. Я теж мерзлякувато зіщулилась, і лише залишки гордості утримували мене від чергової спроби переконати Альда деактивувати чари чутливості до холоду... і до всього іншого загалом.

Розмова не йшла — але я хоча б спробувала. Мої супутники продовжували крокувати мовчки, а мою увагу привернула лінія горизонту: світанок позначив межу між сірим льодом і небом такого ж кольору. І тільки після цього схаменулась, що ми звернули з основної дороги на бічну, яка вела до арки стаціонарного порталу.

— Ми не підемо коротким шляхом? Ну, сектором Хеф та...

Лінс мовчки кивнула, мабуть, не хотіла збивати подих, бо йшли мої супутники досить швидко.

— Ми підемо найкоротшим шляхом, — спокійно відповів Меб. — Поруч із Тремтячими Пагорбами є кілька телепортів. Один із них, за словами дядька, зараз вже активний.

— А що так можна було? — розгублено перепитала я. — Чому тоді минулого разу ми просто не телепортувалися, а йшли болотом?

— Тому що пунктом призначення була застава, а не пагорби, — некромаг знизав плечима. — Нас могли туди й не направити, а розміщеними там порталами намагаються без нагальної потреби не користуватися.

— Виходить, зараз настала ця нагальна потреба є... — очевидний висновок пролунав доволі похмуро, озвучений моїм позбавленим емоцій голосом.

— Нагальна потреба настає тоді, коли це визнає за необхідне уповноважена особа, — Меб криво посміхнувся, — і Сат цілком відповідає цій характеристиці.

— І все ж, що йому знадобилося біля Пагорбів — зрозуміліше не стало...

— Гадаю, скоро побачимо.

Відповідь некромага прозвучала настільки ж філософськи, наскільки й зловісно. Тому що навряд чи ми побачимо хоч щось хороше в тому мальовничому і водночас страшному місці. З огляду на те, що нещодавно там...

— Невже ти починаєш здогадуватися... — підселенець не забарився із саркастичним коментарем.

— Вважаєш, ту падлюку так і не зловили?

— Все може бути. Якщо вона встигла залягти на зимівлю, то зараз їй саме час прокидатися. Можливо, тому Сатуар і вирішив втрутитися. Або йому наказали.

— Він же ліч.

— Так, але Рада може наказувати всім, навіть лічам.

— На когось сильного завжди знайдеться хтось сильніший?

— Так.

— А хто може наказувати Раді?

— Суртаз.

— Дуже смішно. Виходить, ніхто.

— Так.

Під внутрішній діалог і зовнішнє мовчання, ми дісталися до частково обваленої кам'яної арки порталу, що явно переживала не найкращі часи. Але не зважаючи на свій досить занедбаний вигляд, вона була цілком робочою. Краса — то не про цю місцевість взагалі.

Активацією порталу зайнявся Меб. Це було дивно з огляду на те, що його магічні здібності були відверто слабкими навіть за моїми мірками та, схоже, повністю пішли на посилення та прискорення тіла. Але причина такої ініціативи незабаром стала зрозумілою: некромаг дістав з кишені телепортаційний ключ, який виглядав як невеликий квадратик чи то з кістки, чи то зі світлого дерева — докладно розглянути не вдалося. Тому, можна сказати, телепорт створював навіть не він сам, а артефакт у його руці. Я чула про такі та навіть мимохідь бачила їх ще за життя, але ніколи не спостерігала за дією.

Все виявилося просто. Меб приклав ключ до арки порталу, і під нею повільно почало формуватися завихрення майбутньої вирви. Навіть з першого разу.

— А куди саме телепортуємось? — вперше за всю дорогу Лінс подала голос.

— Західна околиця, — коротко відповів некромаг.