Глава 5. В навчанні завжди важко

— Сер Алонте, — я звернулася до порожнього простору в кріслі, перш ніж підселенець встиг щось додати, — вам не складно побути невидимим ще кілька хвилин, щоб Альд навчив мене вас знаходити? Ну, не саме вас, а взагалі...

— Не складно, — пролунала спокійна відповідь. — Гарна нагода поспостерігати за стабільністю ілюзії. Можете шукати.

— А що його шукати, — зневажливо пробурчав Альд. — Він використовує базову — найпростішу форму невидимості.

— Якщо ти мені поясниш, як обходити або знімати ці чари, то я, можливо, навіть погоджуся з тобою.

— Пояснити я можу, але я щойно зрозумів, що ти навряд чи зможеш це зробити. Тому що принцип виявлення приблизно такий самий, як при пошуку блідих потвор.

Я шипляче зітхнула. Та що ж таке.

— І жодних інших варіантів немає?

— Є, але всі вони значно складніші та енерговитратніші.

— Спробуймо. Раптом я виявлюся не зовсім безталанною.

— Гаразд, — Альд замовк на кілька секунд. — Вивільни енергію слабким потоком перед собою. Там, де вона оминатиме щось невидиме для твого зору, і знаходитиметься комендант.

— Так просто? – підозріло уточнила я.

— Просто? — пирхнув підселенець. — Спочатку спробуй, а потім кажи, просто це чи ні.

— Та що тут складного?

Піднявшись на ноги, я повернулася у бік, де сидів комендант. Зосередилася на потоці магічної енергії, який неквапливо струмував моїм тілом. Підсилила. Пришвидшила. Направила його у витягнуті вперед руки та дозволила виплеснутися примарно-зеленою хвилею, і лише в останню мить зрозумівши...

Загалом добре, що сера Алонта на тому місці вже не було.

Потік енергії перекинув найближче крісло, і я добре почула, як затріщало дерево. Десь праворуч від мене хмикнув комендант.

— Нарешті ти зрозуміла, — єхидно підсумував Альд, — що найскладніше в цьому простому методі — визначити потрібну силу потоку. Вона має бути достатньою, щоб енергія не розсіялася надто швидко, але при цьому не надто потужною, щоб не руйнувати все навколо.

  — Тобто тут діє той самий принцип, що зі звичайним енергетичним ударом? Що далі б'ю я, тим більше енергії потрібно?

— Авжеж, тільки для удару, як я встиг помітити, ти звикла формувати згустки енергії. Так справді легше. Та для ефективного пошуку потрібен саме потік. Він має бути безперервним протягом усього часу, необхідного тобі для пошуку того, хто ховається.

Намагаючись скорегувати потік енергії, я раптово відчула, що від холоду майже не відчуваю пальців ніг. Це одразу нагадало мені про те, як я відчувала себе у внутрішній схованці підселенця. Несподіваний спогад допоміг мені відволіктися від цієї прикрої незручності, щоб зосередитись на ослабленні потоку.

Цього разу примарна зелень була зовсім блідою. Повільно розповзаючись, вона ледве досягла крісла, що лежало на підлозі, та попростувала далі — в бік передбачуваного місцеперебування коменданта направляти потік я не ризикнула.

— Занадто слабкий потік, — підселенець поділився очевидним висновком. — Спробуй упіймати проміжний стан між цим і попереднім.

Ніби це так легко. Втім, обидва мої наставники колись казали мені, що в навчанні завжди важко. Щоправда, другий — бойовий некромаг Калір — при цьому додавав, що і в бою не набагато легше.

Зосередитися. Відчути. Направити.

Вузькою хвилею переді мною розійшлася хвиля енергії. Пройшовши крізь перекинуте крісло і трохи його зрушивши, напівпрозоре зелене сяйво рушило далі, майже досягнувши протилежного кінця кімнати — причому без жодних руйнувань.

— Добре. Тепер розшир.

— Тобто?

— Розшир потік.

Я подумки зітхнула і трохи розвела руки убік. Не те щоб без цього я не могла спрямовувати енергію в потрібному напрямку, але так було... легше, чи що. Та і якщо Альд не глузував з цієї звички, отже, вона не була надто ганебною.

Знову потік видався надто слабким — потрібно більше енергії. Але з другої спроби вийшло. Зелене сяйво на кілька секунд покрило велику площу кімнати переді мною.

— Так, тепер тобі треба протримати цей потік трохи довше, аби встигнути простежити за тим, як він поводиться.

— Я дійсно помилялася, коли думала, що це буде значно легше... — сумно протягнула я.

— Цей спосіб краще, бо зараз ті опановуєш корисне вміння оперувати енергією, — в голосі підселенця я вловила знайомі менторські нотки, — яке допоможе тобі виявляти ще складніші форми невидимості, а не лише базову. Тому спробуй утримати потік... Припустимо, протягом десяти секунд.

Шипляче зітхнувши, я труснула кистями — скоріше за звичкою. Як добре, що в посмертній формі я можу тримати руки перед собою скільки завгодно довго без найменшої втоми. Принаймні, тілесної. Щоправда, від магічного навантаження це мене все одно не врятує…

Протягом кількох секунд все було більш-менш нормально. А потім про себе нагадали ноги.

Пекучий біль розпаленими спицями пронизав обидві мої п'яти та стрімко поповз вгору, до колін. Я сіпнулася і клацнула щелепою, ледве утримавшись, щоб не скрикнути. Відволіклася, і потік енергії ледь не перервався.

— Потерпи ще п'ять секунд, — промовив Альд. — Утримуй потік.

Біль вже піднімався вище — до стегон. Чужі кістки надто погано витримували безперервний потік магічної енергії, що проходив крізь моє тіло. І хоча зараз не лише ноги колись належали не мені, але саме вони були найбільш уразливим місцем у моєму досконалому тілі скелетованого ліча. Коли біль став зовсім нестерпним, я перервала потік енергії та ледве не впала — ноги почали тремтіти. Висіти у повітрі в такому стані було якось зручніше, та й не настільки вже велика різниця у висоті падіння...

— Вісімнадцять секунд. Непогано… Я б сказав, навіть добре.