Глава 4. Довгі проводи - зайві жертви

— Прикрий двері, бо холодно, — попросила я, влаштовуючись у кріслі й накриваючи ноги подолом мантії, щоб створити хоч якесь відчуття тепла.

Некромаг мовчки виконав моє прохання, але при цьому явно намагаючись не втрачати мене з поля зору.

— Не впізнав, чи що? — я вкотре пошкодувала, що мій магічний голос позбавлений інтонацій.

— Впізнав, — з сумнівом протягнув Меб, — і тепер намагаюся зрозуміти, що з тобою трапилося.

— Це маскування.

Примруживши очі, некромаг хмикнув і зміряв мене поглядом.

— А чому обличчя не наростили?

— Щоб здаватися розумнішою і соліднішою, ніж є насправді, — пробурчала я під нечутний Мебові єхидний смішок підселенця. — Якщо зробити ще й обличчя, то своєї невмирущої краси навіть я лякатимуся, що вже говорити про інших.

— І то вірно...

А міг би й промовчати, між іншим. Втім, ніщо не могло зіпсувати мені задоволення від відчуття нового тіла. І що далі, тим більше воно мені подобалося. Щоправда, судячи з виразу обличчя Меба, що сів у сусіднє крісло, щось зі мною все-таки було не так.

— Що, погано виглядає?

— Ні, виглядає якраз добре, — некромаг скривився, — я б навіть сказав — занадто.

— Це як?

— Ну як тобі сказати... Ти зараз виглядаєш, як свіжий труп, якому чи то відгризли, чи то відірвали обличчя, а решту тіла не зачепили.

— Ну... Так і було заплановано... Мабуть, — невпевнено промовила я, намотуючи на палець довге біляве пасмо.

Так, волосся під час створення ілюзії я собі теж нафантазувала — довшим і густішим, ніж воно було за життя. Щоправда, через відсутність обличчя та деяких прилеглих до нього ділянок шкіри, пишні локони залишилися у мене лише на потилиці.

— Увага Ради хоч і сумнівна насолода, але з такою зовнішністю...

— Усі питання — до Альда та коменданта.

— Яке зручне виправдання, — пирхнув підселенець.

— Ще скажи, що від мене щось залежало в цій справі, — парирувала я. — Не враховуючи деяких деталей.

Бойовий некромаг покивав з демонстративно тямущим виглядом, а потім несподівано посміхнувся.

— Сат буде в захваті, — змовницьки повідомив він.

— Це хто?

З нещодавніх часів чуже захоплення мною — це погана прикмета.

— Сатуар Кодіон Атт Суар — мій дядько, — пояснив некромаг. — Моя рідня не любить його приблизно так само, як і мене. Чи мене — як його, то вже з якого боку подивитися. Різниця між нами лише в тому, що йому на це взагалі цілком та повністю начхати. Він — ліч.

Виходить, Мебові таки не байдуже ставлення рідні? Раз відзначив цю різницю.

— Відношення то одне, але ніхто в здоровому глузді та без вагомої причини не відмовлятиметься від захисту власного роду, — Альд вирішив видати свою дорогоцінну думку. — Членів шляхетних сімей, щоб ти знала, не заведено кидати на передову у разі повномасштабного вторгнення.

— Еге, судячи зі шрамів, Меб прям жодного разу там не був.

— Добровольці — то вже інша справа.

— Зрозуміло... — це я вже сказала вголос. — А чому твій дядько буде у захваті?

— Він сам — ще той витівник. Побачиш — зрозумієш. Власне, це одна з причин, через яку моя сімейка не горить бажанням з ним спілкуватися. А оскільки це цілком взаємно, то всіх усе влаштовує.

Мабуть, заздалегідь подробиці дізнатися мені не судилося. Я шипляче зітхнула. Дивно, але Меб, схоже, зрозумів натяк.

— Він хоч і ліч, але за життя був бойовим некромантом. Причому не таким, як я... — за цих слів мій співрозмовник сумно посміхнувся, — а цілком здібним до магії, ще й з деякими навичками чорнокнижника. Але ти бачила мою булаву — цей артефакт дістався мені від нього.

— Несподівано, — знову вклинився Альд.

— Хоча, чому — був, — продовжив Меб, — він і зараз вважає себе бойовим і геть-чисто відмовляється сидіти в столиці. Каже, що його місце — у секторі Код, на передовій, бо посмертна форма лише збільшила його можливості у ближньому бою. Власне, це найболючіший мозоль моєї родини. Мовляв, і так мало лічей, так ще й Сат сам лізе до Суртаза за пазуху...

— Мені вже цікаво побачити цього безсмертного... — задумливо протяг підселенець. І хоча його слова пролунали досить тихо, вони легко заглушили голос бойового некромага. — Проблема вразливості лічей у ближньому бою займала розум моїх сучасників, і спроби вирішити її...

— А я, здається, розумію, хто для Меба в юності був прикладом для наслідування.

— Це очевидно, з огляду на те, з яким натхненням він розповідає про свого дядька. Щоправда, мене непокоїть те, що на твоєму боці, схоже, будуть симпатії меншості.

— Зате якої!

— Теж вірно... Незалежно від того, що в ньому не подобається родичам, Сатуар від цього свій вплив навряд втратить. А для тебе думка безсмертного родича пріоритетніша.

— Виходить, мені треба щосили сподобатися дідові Меба не тільки тому, що він — голова роду, а й через те, що він — ліч?

— Так. Хоч як би ти це не заперечувала, але закони, принципи та критерії світу смертних для тебе більше не актуальні. Ти безсмертна доти, доки не знайдеться той, хто захоче і зможе перервати твоє існування.

— Ніби серед таких живих немає... — саркастично помітила я.

— Безсмертних серед живих нема точно. А щодо здатних перервати твоє існування... Звісно, є шанс зустріти когось з Останньою Милістю в руці, але ця подія менш імовірна, ніж гнів когось із лічей.

— До того ж, щонайменше один потенційний вбивця у нас уже є і взагалі засідає в Раді.

— Ото ж. Тому тобі насамперед треба заручитися симпатією та підтримкою якнайбільшої кількості безсмертних, — похмуро підсумував Альд.

— Судячи з тону... дуже захоплива справа.

— Час покаже. Мені треба побачити, які звичаї та настрої панують у суспільстві безсмертних. А вже на основі цього можна буде судити про перспективи. Як знати, — у голосі підселенця почулася усмішка. — Раптом моє уявлення про спільноту лічей застаріло, і ти відповідаєш їй значно більше, ніж мені здається.