Глава 1. Перший план - просто чудовий…

Відкинувшись на спинку крісла і барабанячи пальцями правої руки по дерев'яному підлокітнику, Альд дивився крізь мене немигтючим розсіяним поглядом.

Він взагалі помітив, що я тут? І взагалі, з ним все гаразд?

Придивившись, я дійшла висновку, що нічого поганого не відбувається. Та й що з Альдом тут станеться? Як завжди, охайний до бездоганності. Темно-синя мантія з довгими широкими рукавами акуратно розправлена, комір чорної сорочки під нею застебнутий на всі ґудзики.

Покрутивши головою, я побачила, що в доступному для огляду просторі теж панував порядок — всі предмети знаходилися на своїх місцях. Сходи на другий поверх — довгі, з поворотом та невеличким майданчиком посередині, стелажі з книгами, сувоями та всілякою дрібнотою уздовж прольотів, майданчик другого поверху над головою, кілька крісел і столиків поблизу... І килими-килими-килими. Їхній темний зелений, синій і фіолетовий ворс м'яко мерехтів в рівному світлі магічних світлячків, що висіли над поручнями сходів та майданчика наді мною. Наскільки я вже встигла зрозуміти за ті кілька разів, що бувала тут, на стан Альда вказувала ступінь безладу навколо. Судячи з навколишнього порядку, зараз із ним напевно все було гаразд.

Знову повернувшись до підселенця, я звичА- но зачепилась поглядом за горбистий рубець на його шиї: починаючись за правим вухом, шрам йшов униз і ховався під коміром, як я знала, перетинаючи праву ключицю і, судячи з вигину, закінчуючись десь зліва на грудях. Якось я все-таки наважуся запитати в Альда, хто його так за життя спробував розітнути.

Підселенець повільно моргнув, так само не звертаючи на мене увагу. Цікаво, скільки мені ще доведеться витріщатися на підселенця, перш ніж він нарешті вирине з безодні своїх роздумів?

Я посовалася в кріслі. Не допомогло. Альд так само продовжував вдавати, що мене немає. Придушивши ризиковане бажання встати, підійти та просто клацнути по кінчику тонкого носа, я спочатку тихо, а потім вже й трохи голосніше та демонстративніше прочистила горло. Жодної реакції.

— А-а-альде-е? — протягла я. — Тобі вже мало меблів, тож ти вирішив доповнити цю кімнату ще й мною?

Підселенець знову повільно моргнув. Тільки тепер темні димчасто-сині очі нарешті сфокусувалися на мені.

— Хм. Не чекав, що ти так швидко з'явишся.

Отак завжди з ним. Чи то похвалив, бо потрапити до внутрішньої схованки навіть з другого разу мені вдавалося не завжди, чи то з'єхидував з приводу моєї неквапливості, через яку він встиг глибоко замислитися і не помітити моєї появи. Втім, згодом я привчила себе спокійніше ставитись як до першого, так і до другого. Правда, іноді ця звичка все ж таки не спрацьовувала.

— Що ти хотів?

Я вирішила перейти одразу до справи. Не те щоб мені було незатишно тут, але мій час перебування в цій маленькій подобі світу завжди був обмеженим. Навіть у тих випадках, коли Альд навмисно подовжував цей термін.

— Я хотів обговорити деякі моменти.

— Це я вже зрозуміла. Чому тут?

— Тобі тут вже не подобається? — підселенець скептично підняв ліву брову, яка колись явно була розсічена, судячи зі шраму, що ділив її майже навпіл.

— Подобається, — я не бачила причин заперечувати очевидне. — Просто раніше ти мене сюди не запрошував, обходячись нотаціями в моїй голові.

— Мені, так би мовити, треба бачити твою реакцію.

А це мені вже не сподобалось. Альд щось задумав.

— І що ти сподіваєшся побачити такого, чого не можеш відчути?

Не лише я відчувала його емоції, коли перебувала у свідомості, а й підселенець так само — причому, напевно, навіть виразніше — відчував мої. Разом з умінням читати мої думки це дозволяло йому будь-якої миті з певністю знати мою реакцію на ту чи іншу подію. І це неймовірно дратувало.

Сильніше за таку постійну поінформованість дратувала тільки зверхня посмішка, якою Альд відповів на моє запитання.

— Крім того, — наче нічого й не сталося, продовжив він, — необхідно узгодити деякі деталі з приводу твоєї майбутньої подоби.

Лунало настільки ж підозріло, наскільки й цікаво. Раніше підселенець вже обговорював зі мною необхідність маскування, і нещодавня розмова з комендантом затвердила Альда в думці, що оптимальним варіантом стане створення ілюзії.

Тому що від ліча у найвищій священній формі повністю позбавленого плоті скелета очікують відповідної могутності. А те шановне безсмертне панство, що сидить у столиці, ще й захоче з'ясувати, звідки ж такий самородок взагалі взявся. Або навіть спробує тихенько мене вбити, вважаючи, що підкилимова метушня з добре знайомими столичними суперниками краща, ніж можливе втручання скелетованого ліча — який не лише невідомо звідки взявся, та ще й чомусь воліє демонстративно вдавати купку кісток та ганчір'я на краю світу.

Якісна ілюзія допомогла б мені видавати себе за частково скелетованого некромага з можливостями, трохи нижчими за середні. Не амбіційного, тому зовсім не зацікавленого в отриманні місця в Раді чи ще десь у столиці. Загалом, якщо буди поводитися чемно й тихо, то може й увага наших з Альдом родичів буде не надто прискіпливою. Але з урахуванням того, що Ваан нещодавно нам пророкував, ми разом чудово розуміли, що так просто нічого не вийде. Але слід було хоча би спробувати.

— Гадаєш, комендант запросив до себе для першої та останньої примірки ілюзії?

— Безперечно. Тому треба одразу визначитися, чого ти хочеш.

— Я? — мені не вдалося приховати здивування, але я не дуже й намагалася. — Ти ж начебто збирався відтворювати мій вигляд.

— Відтворюватимемо ми з комендантом, — підселенець ледь помітно кивнув, — але тіло буде твоїм. Тобі має бути в ньому комфортно.

— М-м-м... І що мені потрібно?

— Добряче подумати, а в слушний момент — чітко уявити своє майбутнє тіло.

— Тобто воно не обов'язково має бути повністю схожим на?.. — я красномовно повела рукою вздовж своєї грудної клітини.

— Ні, — знову ця зарозуміло-поблажлива посмішка.