— Овва, і хто тут у нас?.. Невже знову павучок?
Видихнувши хмарку пари, чорнокнижник обережно позадкував, але таки послизнувся на льоду і пробудив спляче десь в глибині чудовисько. Пролунав хрускіт, і оманливо міцну крижану кірку болота пробила бліда кінцівка схованої в глибині тварюки.
— Ваане, геть!
Одночасно з лютим окриком чарівниця метнула вогненний згусток у руку, що сліпо нишпорила по кризі — віддалено схожу на людську, але неприродно довгу і таку ж ненормально гнучку. М'язи потвори судомно і хаотично скорочувалися і розслаблялися, через що здавалося, що під синюшно-блідою шкірою копошиться щось мерзотне.
Чудовисько було інородцем. Нежиттю. Породженням чужого світу та ворожої магії. Залеглим на зимівлю недобитком, що залишився від великого загону загарбників.
Ми таких вже майже місяць вишукували по навколишніх болотах.
На відміну від двох попередніх блідих потвор — для вбивства цієї моя допомога не знадобилася. Лінс і Ваан не дали їй навіть повністю вибратися на поверхню.
— Насправді добре, що вони так і не пристосувалися... — задумливо промовив підселенець в моїй голові.
— До холоду? — подумки озвалася я.
Хоч Лінс із Вааном і знали про мою невеличку таємницю, відповідати вголос Альдові, чиї слова лунали лише в моїй голові, здавалося дивним і безглуздим навіть мені. До того ж, розмовляти подумки було навіть зручніше. Якби тільки цей поганець ще не чув тих моїх думок, які йому не призначалися...
— Так, — незворушно відповів Альд. За неповний рік він встиг звикнути до хронічного безладу в моєму розумі, тому міцно тримався за тему діалогу. — Через це свого часу я дійшов висновку, що ці істоти родом із місць, де не буває таких холодів, як в деяких місцевостях нашого світу...
Свого часу, еге ж. Вісім сотень років тому.
— ...або в їхній магії присутня якась критична вада, що не дозволяє заздалегідь забезпечити рухливість при низьких температурах. А ретельне зачищення після кожного вторгнення не дає скоригувати чари за польових умов...
Я подумки зітхнула. Не переказати, як я люблю, коли підселенець починає видавати висновки того чи іншого ступеня очевидності так, ніби це величезне відкриття.
— До речі, ти нікого не хочеш привітати? — в голосі Альда пролунало ледь стримуване єхидство.
Насторожено озирнувшись на всі боки, я не побачила нікого, з ким можна було б привітатися. Мене, Ваана і Лінс оточувала лише безмовна рівнина скутих льодом боліт. Дерево, що рипіло під натиском вітру на вітрі в десяти кроках — з ним вітатися марно. Некромант-чорнокнижник і чарівниця, що спеціалізується на магії вогню, взагалі відійшли від мене доволі далеко, зосереджено щось розглядаючи на засніженій землі.
Гаразд, я не горда, спитаю. Хто знає, що цей розумник вже задумав чи помітив.
— З ким?
— Я знову з кимось поділяю твою свідомість, — вкрадливо повідомив підселенець. — Невже не відчуваєш?
Он воно що... Гаразд.
Ну, привіт, мій мовчазний друже. Знайомі ми чи ні – все одно рада бачити. Я маю на увазі – відчувати. Хоча саме зараз я тебе практично не відчуваю, бо відтоді, як застряглий в моєму тілі підселенець став сильнішим...
— Ти б хоч ім'я своє назвала. Хто знає, скільки минуло часу. Тим паче, що це насправді може бути зовсім не знайома з тобою душа.
Йой, дійсно.
Я – Шиз. Або Шиза. Або дурне, легковажне та навіжене дівчисько, як любить називати мене один зарозумілий давній...
— Альдауар. Так мене звуть. Можна коротко — Альд.
Ти диви! А я, між іншим, з півроку відвойовувала право його так звати. Ну, не те щоб прямо-таки відвойовувала… Та й взагалі мене мало цікавила думка Альда з цього приводу, але обурювався він доволі довго — то факт.
— Поки це легковажне дівчисько ніяк не може перейти до головного, про це розкажу тобі я. Вона — скелетований ліч. Сама досконалість, втілена в найбільш могутній посмертній формі, яка лише можлива для некромантів нашого світу. І такою вона стала завдяки мені – підселенцю у її тілі. Зараз ми приблизно на рівних правах, але так було не завжди, тому наші з Шиз відносини можуть здатися досить.. своєрідними. Можна сказати, що зараз я її навчаю...
Еге ж, а ще читає нотації, перехоплює контроль над тілом і завжди чимось незадоволений.
— ...бо скоро ми маємо виконати непросте завдання в умовах, коли будь-який помилковий крок загрожує викриттям і упокоєнням нас обох в одному тілі. Чому викриття? Тому що так сталося, що вісім сотень років тому мене, могутнього ліча і першого учня Суртаза, оголосили зрадником. Моє ім'я стерли з історії цього світу, але дехто його все ж таки пам'ятає і не проґавить можливості знищити мене остаточно.
Ти ж диви, як хизується... Навіть Суртаза згадав.
До речі, Суртаз чи Перший Некромант – це неймовірно могутній ліч минулого. Він прийшов до нашого світу багато років тому і врятував людей від загибелі під час масового вторгнення блідих потвор. Приблизно таких, як он той загиблий павук.
Щоправда, радість від тієї перемоги виявилася недовгою, тож тварюки як перли, так і пруть усі ці сотні років. Наче мало нам того, що всі померлі стають зомбі або чим гіршим…
— Але рятівником світу та Першим Некромантом Суртаза назвали не за боротьбу з блідими створіннями, а за те, що він навчив людей некромантії. Доповнив стихійну магію, що вже була на той момент, власними знаннями та здобутками своїх учнів.
Так, підселенець любить читати лекції. Але він справді багато знає та вміє, тому доведеться якось із цим жити. Принаймні, мені так точно нікуди від цього подітися.
І хоча особисто я зовсім не згодна з тим, щоб некромагів називали некромантами, але, за словами того ж Альда, Суртаз наполягав саме на другому варіанті. Так було заведено у його рідному світі. З того часу на упокоюванні нежиті всіх сортів спеціалізуються саме некроманти. Власне, Альд, я і Ваан ними і є. А Лінс — маг вогню. І загалом ми живемо на заставі, де приблизно три чверті населення — некромаги того чи іншого виду. Яких взагалі — три — бойові, чорнокнижники та воскресителі. Гадаю, хто на чому спеціалізується, можна здогадатися.
#1210 в Фентезі
#194 в Бойове фентезі
#252 в Фантастика
#52 в Постапокаліпсис
Відредаговано: 22.11.2023