Розділ 11.1

АЛЕССАНДРА

Є вечори, до яких повертаєшся подумки не тому, що вони були особливими, а тому, що в них не було страху. Без передчуттів, без розрахунків, без необхідності щось вирішувати наперед. Лише втома, що осідає в плечах, тепле світло вікон чужої квартири і просте знання: тут можна не тримати спину рівно. 

Того лютневого вечора я піднімаюся сходами повільно, слухаючи власні кроки, і ще не підозрюю, що саме ця тиша, ця буденність, ця ніч без ролей згодом стане точкою відліку для всього, що болітиме найбільше.

Я відчиняю двері квартири і одразу відчуваю запах смаженого масла та теплого хліба, який щойно витягли з духовки. Даміано стоїть біля плити, спина пряма, плечі розслаблені, а руки швидко працюють над чимось, що нагадує домашню вечерю. Його темно-сині джинси і светр з вовни злегка стиснуті, але він не виглядає втомленим. Я сама ледве тримаюся на ногах після довгого дня зустрічей і постійного протистояння з Доменіко — він знову намагався підставити мене перед Тото.

— Ти сьогодні щось їла? — запитує він, не повертаючи голови, але його голос теплий, м’який, з ноткою насмішки. Я відчуваю, як всередині щось розпливається від цієї простоти.

— Ні, — кажу коротко, але затримую погляд на його руках. Він ловко перевертає помідори на сковорідці, і маленькі краплі соку розлітаються по краю плити. Я підходжу ближче, щоб оцінити результат його роботи, і випадково торкаюся його руки, коли показую, куди додати ще трохи оливкової олії.

Його очі зустрічають мої, і я бачу в них легкий блиск, який не має жодного відношення до кухонного світла. Лампа над кухонним столом кидає тепле світло, яке м’яко відбивається на стінах.

— Ти завжди так робиш? — питаю я, коли підсовую йому помідор, що трішки підгорів.

— Що саме? — його брови піднімаються, він відчуває легке докоряння, і в ньому немає ні тіні образи, тільки гра.

— Готуєш помідори так, що вони виглядають трохи… ем… сухими. 

Він сміється, короткий і глибокий сміх, який дзвенить у квартирі, і я відчуваю, як напруга дня починає спадати. 

Ми обидвоє стоїмо біля плити, ковзаючи поглядом по рухах один одного, як по музичній партитурі, де кожна нота вирішальна. Я розумію, що це рідкісний момент простоти, той, який в моєму житті майже неможливий — бути просто людиною, без титулу донни, без правил клану.

— Мені добре поруч з тобою, — шепочу я нарешті, відчуваючи, як слова звучать, як зізнання. Він дивиться на мене трохи довше, ніж потрібно, і я відчуваю, як серце б’ється швидше.

Квартира здається мені теплішою, тіснішою, ніж раніше. Я відчуваю аромат трішки пригорілих помідорів,  оливкової олії, і присутність Даміано не лише тілом, а й його емоціями, які ледь помітно віддзеркалюються в його погляді. Це відчуття безпеки, якого я майже не пам’ятаю — але я знаю, що воно тимчасове, крихке, як тонке скло.

— Треба ще трішки приправити, — каже він, підсовуючи мені ложку з оливковою олією. 

— Тут мало, кажу я. — Дай пляшку! — наказує і він слухняно подає. 

Та в цей момент час наче зупиняється. 

Оливкова олія… зі звичайного маркету…

Я знала надто багато власників продуктового бізнесу. Всі вони радше руку дадуть навідріз, аніж скористаються замість того, що роблять, блідою копією з супермаркету… 

— Мабуть, я не можу допомогти, — кажу, ставлячи пляшку назад. — Щось мені недобре, та й кухар з мене паскудний. 

Ми все ще стоїмо поруч, руки іноді торкаються випадково, погляди перетинаються частіше, ніж це потрібно. Я відчуваю тепло його тіла, запах його одягу — суміш м’якої вовни і тютюну. Я дивлюся на нього і розумію, що цей вечір — це тимчасовий острів спокою серед шторму нашого життя, де будь-який дотик або сміх стають більш важливими, ніж всі розмови про обов’язки і небезпеку. Але клята олія не виходить з голову, породжуючи і даючи волю червяку сумнівів. 

Даміано помічає, що я надто надто поринула в думки.

— Ти точно впевнена, що я нарізав їх правильно? — запитує він, відчуваючи легку іронію у моєму погляді  показуючи на помідори. 

Так, Даміано, краще давай будемо думати про них зараз…