Розділ 10.1

ДАМІАНО

Телефон вібрує на столі саме тоді, коли я нарешті змушую себе сісти і відкрити звіт для управління. Екран спалахує коротким світлом у напівтемряві квартири. Я ще не встиг увімкнути лампу, та й не хотів. Світло робить думки надто чіткими. 

Повідомлення від Джузеппе.

“Терміново приїжджай на старий склад у промисловій зоні. За тридцять хвилин”.

Я читаю повільно, не тому що не розумію, а тому що кожне слово має вагу. Джузеппе ніколи не писав “терміново”, якщо не було крові або наказу згори. Він не любив порожніх драм. Якщо була проблема, він дзвонив, якщо було щось серйозне, то приїжджав сам. За вісім років спільної роботи я навчився розрізняти, де в нього справжня тривога, а де робочий тон.

Тут було щось інше.

Я дивлюся на годинник: рівно десята. За вікном темно, місто затихло так, як затихає тільки взимку: без романтики, без м’якості, з відчуттям, що ніч не про відпочинок, а про приховування.

Я відповідаю коротко, без пояснень: “Їду”. Телефон одразу гасне. Ні “окей”, ні “чекаю”. Це теж нетипово.

Куртка, ключі, пістолет — усе на місці. Але паралельно з професійною зібраністю в голові крутиться занадто багато думок, і кожна з них заважає наступній.

Перед тим як вийти, я ловлю себе на бажанні перевірити ще одне повідомлення. Не від Джузеппе, а від Алессандри. Знаю, що там нічого не буде, але рука все одно тягнеться до телефону. Однак я зупиняю себе, не зараз.

***

Промислова зона починається різко, без переходів. Житлові квартали закінчуються, ніби їх відрізали ножем. Асфальт стає грубішим, ліхтарі стоять нерівно, деякі не працюють, інші світять надто яскраво, з холодною білою лампою, від якої тіні виглядають глибшими, ніж мають бути.

Я залишаю машину за кількасот ярдів від складу і далі йду пішки. Повітря пахне мастилом, старим бетоном і морем, яке тут не видно, але яке завжди поруч. Кроки лунають гучніше, ніж хотілося б. У таких місцях звук не губиться, він повертається назад, ніби хтось іде слідом.

Склад з’являється з темряви поступово. Велика коробка з іржавого металу, розбиті вікна під стелею, перекошені двері. Колись тут зберігали хімікати, тепер — нічого, крім запаху минулого.

Я зупиняюся біля входу і слухаю. Тиша була не абсолютна: десь капає вода, далеко гуде траса. Усередині темно, але не глухо. Світло пробивається крізь одну з розбитих шибок, падає на підлогу нерівною плямою.

— Джузеппе, — кажу я рівно, не підвищуючи голос.

— Тут, — відгукується він.

Він виходить з-за бетонної колони. Руки порожні, куртка розстібнута, але плечі напружені. Його обличчя спершу в тіні, і мені потрібна секунда, щоб розгледіти вираз.

Він виглядає втомленим. Не наляканим, не злим, котрим я уявляв його після повідмолення. Саме втомленим, як людина, яка давно носить щось важке і нарешті вирішила перекласти частину цього тягаря.

Ми стоїмо один навпроти одного, між нами кілька ярдів порожнього простору. Колись така дистанція означала довіру. Сьогодні вона здається прорахованою.

— Ти швидко приїхав, — каже він.

— Ну, ти написав “терміново”, — смикнув я плечима. 

— Так. Написав.

Він киває, ніби підтверджуючи щось для себе.

— Що сталося? — питаю я. — У повідомленні це звучало так, ніби хтось уже прийняв рішення.

— Рішення ще не остаточні, — відповідає він. — Але вони близько.

Він дістає телефон, машинально крутить його в руці. Екран на мить спалахує і гасне. Я фіксую це краєм зору, не подаючи вигляду.

— У відділі дуже нервують, — починає він. 

— Вони завжди нервують.

— Але не так, як зараз.

Він робить кілька кроків уперед і зупиняється. Тепер між нами не більше п’яти ярдів. Я відчуваю запах його одеколону, знайомий до дрібниць. Той самий, що й багато років тому, коли ми вперше працювали разом і ще вірили, що все можна розкласти по поличках.

— Ти надто швидко увійшов у коло Торрізі, — каже він. — І надто повільно почав приносити матеріал.

— Це мафія, — відповідаю я. — Тут не працюють за графіком.