Розділ 28.1

АЛЕССАНДРА

Тиждень у лікарні тягнеться вічністю, але нарешті лікар Ферранті дає дозвіл на виписку. Даміано все ще блідий, рухається обережно, але очі знову живі. Ми їдемо не до мого будинку в Палермо, а до маєтку — там безпечніше, там Маттео і Тото можуть допомогти, якщо щось піде не так.

Але спочатку — рада. Остання рада, на якій я буду донною.

Велика зала зустрічає мене знайомим запахом старого дерева і воску. Даміано залишається у бібліотеці — він ще не готовий до довгих зустрічей, та й присутність колишнього копа на раді клану може викликати непотрібні питання.

Старші вже зібралися. Франческо Бруно, Сальваторе Коста, Тото. І Маттео — мій брат, який провів одинадцять років за ґратами, а тепер повернувся, щоб забрати те, що завжди мало бути його.

Я сідаю на чолі столу востаннє. Відчуття дивне — полегшення, змішане з ностальгією. Три роки я сиділа тут, приймала рішення, що впливали на десятки життів. Три роки була тим, ким ніколи не хотіла бути.

— Панове, — починаю я, і голос звучить впевненіше, ніж очікувала. — Я скликала цю раду, щоб оголосити своє рішення. Рішення, яке обдумувала довго і приймаю зі спокійним серцем.

Тиша абсолютна. Вони чекають, хоч деякі вже здогадуються, про що я говоритиму.

— Я передаю керівництво кланом старшому брату, старшому сину родини — Маттео Торрізі, — оголошую чітко. — З цієї хвилини він — дон. Я відхожу від справ повністю.

Франческо і Сальваторе обмінюються поглядами. Марко опускає очі — йому важко дивитися на мене після того, як його зрада розкрилася.

— Донно, — обережно каже Франческо. — Ви впевнені? Клан під вашим керівництвом...

— Клан під моїм керівництвом вижив, — перебиваю я. — Але не процвітав. Тому що я ніколи не хотіла цієї влади. Батько залишив її мені не тому, що я була найкращою, а тому що Маттео був у в'язниці, а Доменіко — ненадійним. Тепер Маттео повернувся. Він старший син, він завжди був призначений на цю роль.

Маттео дивиться на мене через стіл, і в його очах вдячність змішана з розумінням.

— Сестро, — каже він тихо. — Ти врятувала клан. Без тебе все б розвалилось на частини за рік після смерті батька. Я ніколи не забуду цього.

— Я зробила те, що мала, — кажу просто. — А тепер передаю естафету тобі. Але з однією умовою.

— Якою?

— Продовж те, що я почала, — кажу твердо. — Легалізація. Жодних наркотиків, жодної торгівлі людьми, жодних вбивств, тільки бізнес. Вино, олія, будівництво, нерухомість. Зроби клан Торрізі тим, чим він має бути — респектабельною сім'єю, а не злочинною організацією.

Він тримає мій погляд довго, потім повільно киває.

— Обіцяю, — каже він. — На пам'ять про батька і честь нашої родини.

Сальваторе підводиться.

— Якщо донна передає владу, ми маємо проголосувати, — каже він. — Відповідно до традицій.

— Тоді голосуймо, — погоджуюся я.

Один за одним вони піднімають руки. Франческо, Сальваторе, Тото без вагань. Навіть Марко, хоч його голос тихіший за інші.

— Одноголосно, — оголошую я. — Маттео Торрізі — новий дон клану. Нехай веде вас мудро і справедливо.

Маттео підводиться, підходить до мене. Я теж встаю. Він бере мою руку, цілує її — старий жест поваги і прощання.

— Дякую, Алессандро, — шепоче він. — За все.

— Бережи їх, — шепочу у відповідь. — І бережи себе.

Він усміхається — тепло, по-братерськи.

— А ти бережи свого копа, — каже тихо, щоб тільки я чула. — Він віддав за тебе все. Не забувай цього.

— Не забуду, — обіцяю.

Але залишилася ще одна справа. Повертаюся до столу, дивлюся на Марко. Він сидить нерухомо, руки складені, обличчя сіре.

— Марко Ріна, — кажу офіційно. — Ти зрадив клан. Працював на DIA, передавав інформацію про наші операції. За традицією, покарання за таку зраду — смерть.

Він не піднімає очей, тільки киває ледь помітно.

— Розумію, донно, — каже тихо. — І приймаю.

— Але, — продовжую я, і він нарешті дивиться на мене, — я вже не донна. І моє останнє рішення на цій посаді — милосердя, а не помста.