Розділ 26.1

ДАМІАНО

Двері у глибині зали відчиняються, і в кімнату заходить Доменіко. Але це не той спокійний вхід, який ми планували. Він влітає всередину, як вихор — волосся розтріпане, очі божевільні, в руці пістолет, піднятий і націлений прямо на Алессандру.

Час розтягується, стає в'язким, як мед. Я бачу кожну деталь з надприродною чіткістю: як його палець лягає на спусковий гачок, як губи викривляються в оскалі, як Алессандра застигає, очі розширюються від шоку.

— Ти забрала в мене все! — кричить він, і голос ламається на останньому слові. — Моє прізвище, мою родину, моє майбутнє! Але не заберетш моєї гідності!

Франческо підскакує з місця так різко, що стілець падає з гуркотом. Сальваторе хапається за зброю під піджаком, але занадто повільно, занадто далеко. Навіть Марко втрачає маску на секунду — на його обличчі з'являється справжнє здивування, змішане з жахом.

Я рухаюся раніше, ніж встигаю подумати.

Три кроки — це все, що між мною і нею. Три кроки між життям і смертю. Моє тіло пам'ятає тренування, мозок вимикається, залишаючи тільки інстинкт — захистити, прикрити, врятувати.

Я штовхаю Алессандру вбік так сильно, що вона відлітає, вдаряється плечем об стіну. В ту ж мить розвертаюся до Доменіко, розкидаю руки, роблячи себе живим щитом між ним і нею.

— Ні! — кричу я.

Постріл розриває повітря.

Звук такий голосний, що здається, вибухнув весь світ. Моє тіло смикається назад від удару — відчуваю не біль спочатку, тільки тиск, як хтось вдарив мене кулаком у груди з неймовірною силою.

А потім чую крик — пронизливий, відчайдушний. Алессандра кричить моє ім'я знову і знову, але звук приходить ніби здалеку, крізь товщу води.

Коліна підкошуються, я падаю, але Маттео встигає підхопити мене, і повільно опускає на підлогу. Світ нахиляється, стеля пливе перед очима.

— Даміано! Даміано, дивись на мене! — Алессандра поруч, її руки на моєму обличчі, теплі та тремтячі. — Хтось викличте швидку!

Я намагаюся усміхнутися, але виходить більше схоже на гримасу.

— Ти... в порядку? — виходить хрипко, кожне слово дається болісними зусиллями.

— Ідіот! — вона плаче, сльози капають на моє обличчя. — Який же ти ідіот!

Опускаю погляд. Сорочка просякла червоним, темна пляма розповзається швидко, занадто швидко. Ліва сторона грудей, трохи нижче ключиці. Не серце — це добре. Але легеня, напевно. Дихати стає важче з кожною секундою.

— Притисни руку! — наказує Маттео, хапаючи чиюсь куртку зі стільця. — Треба зупинити кров!

Алессандра притискає тканину до рани, і біль нарешті приходить — гострий, пекучий, що розростається хвилями від епіцентру. Я стискаю зуби, щоб не закричати.

За спиною чую шум — Лука і Сальваторе обеззброюють Доменіко. Він не чинить опору, просто стоїть, дивиться на мене з виразом, який я не можу розшифрувати. Жаль? Задоволення? Божевілля?

— Я цілився в неї, — каже він беземоційно. — Але ти... ти просто мусив бути героєм.

— Заткнись, — шипить Маттео, піднімаючись. 

І тоді, наче у відповідь на молитву чи прокляття, зовні вибухає грім — не справжній, а створений моторами машин, ревом сирен, стуком чобіт по бруківці.

— Поліція! — вибухає чийсь голос через мегафон. — Будинок оточено! Виходьте з піднятими руками!

Марко блідне так, що стає майже прозорим. Франческо і Сальваторе замирають. Зал наповнюється напругою, що можна різати ножем.

— Ось і вони, — хрипло кажу я, кашляючи. У роті з'являється металевий присмак. — Вчасно... як завжди.

Алессандра дивиться на мене, потім на двері. Я бачу в її очах відлік — секунди, що залишилися до того, як DIA увірветься всередину і заарештує всіх.

— Алессандро, — кличу її, хапаю за руку. — Слухай... уважно.

Вона нахиляється ближче, і я відчуваю запах її парфумів крізь залізний смак крові.

— Коли вони... зайдуть, — кожне слово дається важко, легені горять, — скажи їм… правду, що я... прикрив тебе... від Доменіко... Розумієш?

— Даміано, ні...

— Довіряй... мені, — перебиваю я. — Останній раз... прошу.

Двері вилітають з петель з оглушливим тріском. Перший агент у бронежилеті влітає всередину, зброя піднята, очі швидко сканують приміщення. За ним іще п'ять, потім ще. Вони розсипаються по залу, як професійна машина, кричать команди одночасно:

— На підлогу! Зараз же!

— Руки за голову!

— Не рухатися!

Франческо і Сальваторе падають на коліна, руки піднімають миттєво. Марко робить те саме, але на його обличчі полегшення — нарешті все закінчилося.

Маттео не рухається, стоїть наді мною, руки опущені, ніби виклик. Лука теж залишається на ногах, але його рука далеко від зброї, показуючи, що він не загроза.

— Я сказала, на підлогу! — кричить жінка-агент, націлюючи зброю на Маттео.