Розділ 24.1

АЛЕССАНДРА

Маєток зустрічає мене тишею, яка здається неприродною навіть для цього місця. Зазвичай тут чути голоси прислуги, далеке бурчання газонокосарки, дзюркотіння фонтану у внутрішньому дворику. Сьогодні — нічого. Тільки вітер, що хлюпає важкими шторами у вікнах, та мої власні кроки по мармуровій підлозі.

Лука йде поруч, рука на зброї під піджаком. Він не казав нічого всю дорогу сюди, але я відчувала його напругу — він знає, що ця зустріч не закінчиться мирно. Маттео вже чекає нас і це може означати тільки одне: він готовий діяти. Питання лише — проти кого.

Двері до великої зали відчинені. Всередині Маттео біля каміна, спиною до входу, руки за спиною. І Доменіко — мій молодший брат стоїть у центрі зали, руки в кишенях дорогих брюк, на обличчі знайома хижа усмішка, наче й нічого не сталося та його не викрили у зраді клану. Невже він не розуміє, що досі живий і на волі лише тому, що я не віддала наказ? 

— Донна, — каже він, і слово звучить як насмішка. — Нарешті ти прийшла. Ми чекали.

— Я не знала, що маю чекати запрошення у власний будинок, — відповідаю, входячи повністю. Лука залишається біля дверей — далеко, щоб не втручатися, але достатньо близько, щоб діяти, якщо треба.

Маттео нарешті повертається. Його обличчя — маска, яку я не можу прочитати. Очі темні, як у батька, але в них щось нове — щось тверде і непохитне.

— Сідай, Алессандро, — каже він, вказуючи на стілець у центрі, навпроти Доменіко. — Нам треба поговорити. Всім разом. Востаннє.

Слово "востаннє" повисає в повітрі, важке і  глухе. Я сідаю повільно, тримаю спину рівно, руки складаю на колінах. Зовні — спокій. Всередині — буря.

— Про що саме ми маємо говорити? — питаю, дивлячись на Маттео, а не на Доменіко.

— Про правду, — відповідає старший брат. — Ту, що була прихована занадто довго.

Він підходить до столу біля вікна, бере папку. Стара, потерта на краях. Відкриває її і дістає фотографії, документи. Кладе на маленький столик між мною і Доменіко.

Я дивлюся вниз і застигаю.

Перша фотографія — місце вибуху. Машина, перетворена на скручений метал. Тіло, накрите білим простирадлом. Дата в куточку — 15 березня 2012 року.

— Сальваторе Д'Анджело, — каже Маттео тихо. — Детектив поліції Палермо. Батько Даміано Д'Анджело, він же Даміано Греко, він же чоловік, якого ти пустила в наш клан і в своє серце.

Я не дихаю. Не можу. Світ звузився до цієї фотографії, до імені, яке я чула від Даміано кілька годин тому.

— Я знаю, — кажу нарешті. — Даміано розповів мені.

— Знаєш, — повторює Маттео. — Але знаєш не все.

Він кладе ще один документ. Звіт поліції. Я бачу ім'я свого батька — Вінченцо Торрізі — у списку підозрюваних. Бачу слова "недостатньо доказів", "справу закрито", "нерозкрита".

— Наш батько не вбивав його, — кажу твердо. — Вінченцо намагався попередити Д'Анджело, але не встиг.

— Так, — підтверджує Маттео. — Не вбивав. Але хтось із нашої родини вбив. І я знаю хто.

Він повертається до Доменіко. Напруга стає такою густою, що її можна різати ножем.

Доменіко усміхається ширше.

— О, будь ласка, — каже він, розводячи руками. — Не тримай нас у напрузі, Маттео. Розкажи всім свою чудову історію.

— Ти вбив детектива Д'Анджело, — каже Маттео без емоцій. — Ти щойно повернувся з армії, хотів довести батькові, що гідний керувати кланом. Дізнався, що Д'Анджело розслідує, і вирішив діяти. Без дозволу і без схвалення. Просто взяв і організував вибух.

— І? — Доменіко знизує плечима. — Навіть якщо це правда — а я не кажу, що так — що з того? Він був копом, ворогом. Я захищав родину.

— Ти вбив невинного чоловіка, — кажу я, і голос тремтить, хоча намагаюся його контролювати. 

— "Невинного", — Доменіко сміється. — Ти чуєш себе, сестричко? Він розслідував, збирав докази, щоб посадити всіх нас. Включаючи тебе, включаючи батька. І ти називаєш його невинним?

— Він не заслуговував смерті, — кажу твердо.

— Всі ми заслуговуємо смерті в якийсь момент, — відповідає Доменіко. — Питання тільки — коли і від чиєї руки.

Маттео робить крок вперед, і я бачу, як його руки стискаються в кулаки.

— Батько знав, що ти зробив, — каже він. — І це вбивало його зсередини. Він носив цей гріх до останнього дня. Але ти — ти навіть не жалкував.

— Чому я маю жалкувати? — питає Доменіко. — За те, що врятував клан? За те, що зробив те, на що батько не мав сміливості?

— За те, що знищив життя невинної людини! — кричу я, підводячись. — За те, що зробив нас усіх співучасниками вбивства!

Доменіко дивиться на мене довго, і усмішка нарешті зникає.