Розділ 20.2

Його голос — знайома мелодія з минулого. Я чіпляюся за неї, як за рятівний круг, рахую разом з ним, борючись за кожен вдих.

Поступово — болісно повільно — легені починають слухатися. Кисень повертається і темні плями відступають.

Але сльози приходять замість них.

Ридаю так, що все тіло трясеться. Роки стриманості, тижні провини, дні страху — все виливається зараз, тут, на холодній підлозі незнайомого будинку.

— Я думала, що вбила тебе, — повторюю крізь ридання. — Я не спала. Не могла дихати, бачила твою кров на своїх руках, навіть коли їх мила, хоч і не говорила цього нікому. Тото, я...

— Донно, ні, — він обіймає мене, і тепло його тіла, запах старого одеколону та тютюну — все справжнє, все живе. — Ви нічого не зробили. Все вирішили за вас, але я все-одно живий. 

— Але я допустила це! — кричу у його плече. — Я... я дала дозвіл...

— Я знаю, і саме тому ваша реакція мала бути справжньою. Інакше Доменіко відчув би підступ. Ви вчинили так, як мала донна — виявили зрадника і наказали знищити його. 

Відсторонююсь, дивлюся на Даміано крізь сльози. Обличчя розмите, але я бачу біль у його очах. Справжній біль.

— Ти знав? — голос ламається. — Знав, що я...

— Так, — визнає Даміано. — Я прийшов до Тото за два дні до того. Запропонував план, він погодився, бо завжди був більш вірним тобі, ніж Доменіко. Твій брат хотів відсторонити, знищити всіх, хто за тебе. А інших остаточно перевести на свій бік. 

Світ перевертається знову. Я дивлюся на Даміано, що все ще тримає мене за плечі.

— Всі знали, — шепочу. — Всі, крім мене.

— Донна, — Тото бере моє обличчя у свої зморщені долоні, змушує дивитися на нього. — Якби ви знали, ваша реакція була б іншою. Доменіко читає вас краще за будь-кого. Він помітив би фальш. Та й потім — інсценізація моєї смерті — було єдине, що могло врятувати моє життя. 

— Тому ти змусив мене відчути це по-справжньому, — кажу, і голос звучить порожньо. — Дозволив мені думати, що я тебе вбила.

— Так, — він не відводить погляду. — І це найбільший гріх, який я коли-небудь на себе взяв. Уявляти ваші очі на похоронах... Донна, якби ви знали, як мені було боляче...

— Боляче? — сміюся крізь сльози, і сміх виходить істеричним. — Тобі було боляче дивитися, як я фактично дозволила тебе вбити? 

Він заплющує очі, і по його щоці котиться сльоза.

— Це був єдиний спосіб врятувати вас, а значить і клан. Та й мене самого заодно. 

Даміано допомагає мені підвестися, веде всередину будинку. Ноги ледь тримають, тіло все ще трясеться від наслідків атаки. Він веде мене до старого дивана, обережно садить.

Тото іде за нами, зупиняється на відстані — дає простір, який мені потрібен.

— Як? — питаю, коли знаходжу голос. — Як ти це зробив?

— Не час на деталі, Алессандро. — каже Даміано і замовкає. 

Я дивлюся на Тото — живого, дихаючого Тото — і не можу осягнути реальність.

— Чому зараз? — питаю нарешті. — Чому ти виходиш з тіні саме тепер?

— Бо час прийшов, — він нахиляється вперед. — Доменіко рухається швидше, ніж ми думали. Маттео повернувся, і поки обрав третю, власну сторону. Ще кілька днів — і ви втратите клан. Або життя.

— І ти думаєш, що твоя поява щось змінить?

— Думаю, що мої докази зміняють, — він сягає до столу позаду себе, бере ноутбук. — Два тижні у підпіллі дали мені доступ до місць, куди навіть донна не може дістатися. Я зібрав все — фінансові сліди, записи розмов, імена справжніх зрадників.

Відкриває ноутбук, показує файли. Я бачу фотографії Доменіко з незнайомими людьми, банківські виписки, аудіозаписи.

— Достатньо, щоб знищити його? — питаю.

— Достатньо, щоб врятувати нас, — відповідає він.