Розділ 18.1

ДАМІАНО

Я сидів у кабінеті, намагаючись тримати рівний подих, але серце проривалось в темп барабанного стуку. Комісар Ріццо дивився на мене з тією самою маскою суворої дисципліни, яку я знав ще з початку роботи в DIA, коли кожна помилка могла стати останньою. Джузеппе стояв поруч, мовчки спостерігаючи, як Ріццо розкладає свої вимоги на столі, чіткі й холодні:

— Через два тижні — 22 квітня — координована облава. Від тебе вимагаємо остаточний звіт до 20 квітня. Інакше тебе почнуть перевіряти на корупцію. Ти вже і так затягнув з місією.

Слова відбилися від бетонних стін кабінету, але так і знайшли відгуку, який мали б. Я відчував себе ніби на канаті над прірвою: крок уперед — і ти падеш, крок назад — теж. Власне, і сторони відступати нікуди, бо що таке звинувачення в корупції, а іншими словами в тому, що мене купили, як дешеву шльондру, на противагу тому, що я мушу зруйнувати життя жінки, яка довірилась мені?

Джузеппе дивився на мене з іншого боку столу. Його погляд, занадто прямий, надто точний, сверлив мене наскрізь, ніби репетирував цю розмову багато разів.

— Вони підозрюють, — сказав він тихо, коли Ріццо вийшов за кабінету бо йому подзвонила дружина, — про тебе і про неї. Тобі вже давно пора обрати — вона або кар’єра.

Я відчув, як тіло застигло. Це не було питанням простої довіри — це була пастка, з якої не вийти без втрат. Я вдивлявся в його очі, намагаючись знайти там натяк на жарт, на співчуття, але нічого окрім холодної прямоти. Він не засуджував, а лише констатував неминуче.

Я відчував, як пальці стиснули край стільця, намагаючись втримати себе. Свідомість прагнула розкласти цю дилему на частини: зберегти позицію — ризик втратити її; піти — зрадити все, що будував останні роки. І цей вибір вже не можна було відкладати.

***

Підозри спалювали мене зсередини, тому я просто не міг сидіти склавши руки. І розбиратись з ситуацію я почав з тієї точки дотику, з якої все і починалось. 

Джузеппе сидить навпроти мене в старому барі на околиці Палермо, де ми зустрічалися десятки разів за ці роки. Тут завжди пахне застарілим тютюном і дешевою кавою, світло тьмяне, а музика з динаміків настільки тиха, що чуєш лише гул чужих розмов. Звичайне місце для звичайної зустрічі. Але сьогодні в повітрі висить щось інше — відчуття, що правила гри змінилися, а я ще не встиг прочитати нові.

Він замовляє еспресо, я — теж. Ми сидимо мовчки, поки офіціантка приносить чашки. Її руки тремтять, коли вона ставить каву на стіл, і я помічаю, як вона швидко відходить, ніби відчуває небезпеку інстинктивно. Може, й правда відчуває.

— Ти виглядаш паскудно, — каже Джузеппе, розмішуючи цукор у каві повільними, майже медитативними рухами. — Не спиш?

Я усміхаюся куточком губ, але усмішка не досягає очей.

— Втомився, — кажу коротко.

Він киває, робить ковток, відставляє чашку. Його пальці постукують по столу — раз, два, три. Нервова звичка, якої я раніше за ним не помічав.

— Знаєш, я теж останнім часом погано сплю, — говорить він, і в його голосі з'являється нотка, яку я не можу розшифрувати одразу. — Думаю про речі, які повинен був помітити раніше.

Я підіймаю каву до губ, але не п'ю. Лише тримаю чашку, відчуваючи тепло через порцеляну.

— Про що саме?

Джузеппе відкидається на спинку стільця, схрещує руки на грудях. Світло з вікна падає на його обличчя під кутом, що робить тіні різкішими.

— Про тебе і Торрізі.

Час ніби сповільнюється, але обличчя залишаю байдужим — роки тренувань не пройшли не дарма.

— Що саме ти хочеш сказати? — питаю рівно.

Він усміхається, і ця усмішка не має нічого спільного з дружелюбністю.

— Я твій напарник вісім років, Даміано. Думаєш, я не помічаю, коли ти змінюєшся? — він нахиляється вперед, голос стає тихішим, але від цього ще небезпечнішим. — Коли починаєш приховувати речі? Коли твої звіти стають надто загальними, а погляд — надто відсутнім?

Мовчу, тримаючи контакт очима. Поки нічого нового, він мені це в же говорив, а у такі моменти перший, хто відведе погляд, програв.

— Ти спиш з нею, — продовжує Джузеппе. — І не кажи, що ні. Я бачив, як ти дивишся на неї.

Кров стукає у скронях, але я змушую себе дихати рівно.

— Це частина роботи, — кажу. — Увійти в довіру.

— Увійти в довіру, — повторює він, смакуючи слова. — Або у ліжко?

Моя рука стискається в кулак під столом.

— Обережніше зі словами, Джузеппе.

Він сміється — коротко, різко.

— Або що? Ти мене вдариш? Тут, посеред бару? — він хитає головою. — Ти вже не той Даміано Д'Анджело, якого я знав. Той чоловік не дозволив би жінці з мафії заморочити собі голову.

Я відчуваю, як щелепи стискаються так сильно, що боляче.

— Якщо в тебе є звинувачення, висувай офіційно.

— О, я висуну, — запевняє він, і тепер у його голосі з'являється щось холодне, розраховане. — Але спочатку хочу дати тобі шанс. Останній.