Розділ 17.2

— А Тоні? — питаю я, хоча знаю відповідь.

Джузеппе видихає так, ніби знімає з себе тягар, який носив увесь цей час.

— Намагається вирівняти рахунок, — каже він. — Сказав, що донна врятувала клан три роки тому, коли всі були готові різати одне одного через Катанію. Нагадав, що лояльність і людяність — не предмет торгу.

Я бачу це так чітко, ніби стою там сам: шрам через його ліве око, спокійний голос, який не підвищується навіть тоді, коли напруга росте. Старі поважають такі речі, але не завжди йдуть за ними.

— І? — питаю я.

— Поки цього замало, — відповідає Джузеппе. 

Я киваю, хоч він цього не бачить. У клані мовчання майже завжди означає очікування, а не згоду.

— Ще дещо, — додає напарник, і цього разу його голос стає обережнішим. — Наприкінці Доменіко дав наказ.

Я напружуюся, відчуваючи, як у тілі з’являється знайоме відчуття, схоже на холод під шкірою.

— Перевірити тебе, — каже Джузеппе. — Повністю. Фінанси, контакти, рухи. За останні десять років.

Я машинально прокручую в голові легенду — створені маршрути, імена, папери, старі історії, які я вважав надійними. 

— Ти думаєш, він щось знайде? — питаю.

Я дивлюся на свої руки, на ледь помітний шрам біля великого пальця — пам’ять про інше життя, яке тут ніхто не бачив.

— Залежить від того, наскільки глибоко він копатиме, — відповідає Джузеппе. — І хто йому допоможе.

Ми мовчимо кілька секунд. За цей час у моїй голові формується чітке усвідомлення: справа вже не лише в мені. Якщо Доменіко знайде щось серйозне, цей удар буде в першу чергу по Алессандрі. І Доменіко це знає.

— Добре, — видихає Джузеппе. — Я триматиму зв’язок. Але будь обережний, Д'анджело. Тепер це не просто розмови.

— Я знаю, — кажу я.

— І ще, у нас теж є дві карти в рукаві. — на десерт каже Джузеппе. — Розкажу пізніше. — і вимикає. 

Коли дзвінок закінчується, я ще кілька хвилин стою на балконі, слухаючи ніч. Усередині немає страху в чистому вигляді. Є інше — чітке розуміння, що час, який у нас був, закінчується швидше, ніж ми думали.

Через три дні дзвінок у двері спрацьовує раніше, ніж я очікував. Двадцять три хвилини. Менше, ніж зазвичай. Вона приїхала швидко і тихо — не для показу, а щоб діяти.

Я відкриваю двері одразу. Вона стоїть на порозі без охорони, темне пальто розстебнуте, волосся зібране нашвидкуруч. Погляд сухий, очі не приховують напруження, яке не знімається посмішкою чи вдаваною зібраністю. Вона вже знає відповідь, але мусить її почути від мене.

— Мені дзвонив Тоні, — каже вона, заходячи всередину. — І в мене є питання до тебе. 

Простір наповнює запах нічного повітря і її стриманих парфумів — тепер вони здаються різкими, ніби відчуття гостріші через невизначеність ситуації. Вдаю, що не почув останньої фрази. Зараз точно не час.

— Доменіко скликав старших, — каже вона. — Без мене.

Вона абсолютно спокійно знімає пальто і кладе його на спинку стільця. Сідає не відразу, обходить кімнату, торкається краю столу, перевіряючи — чи я тут, чи все реально.

— Він давно цього хотів, — продовжує вона. — Питання було тільки коли.

Я стою навпроти, не сідаю. Вона піднімає на мене погляд. Ніякого здивування, лише короткий спалах злості, який швидко зникає, залишаючи втому і розуміння, що гра ще не закінчена.

— Як думаєш, скількох він вже переконав? — питає вона тихо, без звинувачень, просто і спокійно.

— Давай будемо вірити, що є люди вірні тобі, і вони втримають оборону.

Вона видихає, сідає на диван, спираючись ліктями на коліна. Ніякої слабкості — лише концентрація, як перед складним ходом у шахах, де правила давно стали несправедливими.

— Брат дав завдання перевірити тебе більш серйозно. — уточнює вона. — Я багато тобі розповіла, чи мушу я хвилюватись?

Я ковтаю судомно. 

— Ні, не маєш, — врешті кажу я.

Вона мовчить кілька секунд. Я спостерігаю, як напружуються пальці, як великий палець машинально крутить обручку. Її знак рахування ризиків. 

— Якщо люди Доменіко знайдуть щось серйозне, — каже вона, — це буде не проти тебе. Це буде проти мене.

Я відчуваю вагу її слів.

— Я знаю, — відповідаю.

Вона підводиться, підходить ближче. Менше метра між нами, але між нами зараз більше напруги, ніж під час будь-якої відкритої конфронтації.

— В тебе є останній шанс сказати мені, — Алессандра ловить мій погляд. — Якщо є те, що може нас знищити, я хочу дізнатись це від тебе. 

Я замовкаю на мить, зважую кожне слово. Неправда тут була б фатальною, а правда — ще більше.

— Завжди можна знайти речі, які виглядатимуть підозріло, — кажу нарешті. — Зв’язки, гроші, прогалини. Це не прямий доказ і не те, що можна покласти на стіл і сказати: ось.