Розділ 17.1

ДАМІАНО

Телефон дзвонить у той момент, коли я знімаю кавник з плити. Звук різкий, надто гучний для цієї кухні, де все давно підлаштоване під тишу. Я не дивлюся на екран одразу, бо вже знаю: якщо дзвінок приходить у цей час, без попередження, це не Алессандра.

— Д'анджело, — каже Джузеппе замість привітання, і в його голосі щось змінене, зсунуте на півтону вниз. — Ти зараз один?

Я машинально дивлюся на зачинені двері спальні, ніби хтось міг з’явитися там без мого відома.

 — Так. Що сталося?

Пауза тягнеться трохи довше, ніж потрібно для звичайної розмови. Я уявляю, як Джузеппе стоїть десь осторонь, відвернувшись від інших, прикриваючи телефон долонею. Він не з тих, хто телефонує просто так.

— Доменіко зібрав старших у маєтку, — нарешті каже він. — Неофіційно, без неї.

Я кілька разів вдихаю, але повітря все одно не вистачає, наче організм сам розуміє загрозу раніше за думки.

— Коли? — питаю я.

— Зараз там п’ятеро, в тому числі і Тоні.

Тоні… Наша людина в клані, яка стає щоразу небезпечнішою через свою нервовість…

Я заплющую очі на секунду, вдихаю запах кави, яка вже починає гірчити. У голові миттєво складається знайома схема: приватна зустріч, відсутність донни, правильні слова про «турботу», «безпеку», «майбутнє клану». Такі речі не роблять для дискусії. Їх роблять, щоб підготувати грунт, який вже так благодатний після ситуації з Тото, яка не така проста, як здається. 

— Про неї говорять? — питаю я, хоча відповідь очевидна.

— Про тебе теж, — відповідає Джузеппе. — Але головне — про неї.

Я відчуваю, як пальці стискаються навколо чашки трохи сильніше, ніж потрібно. Гаряче, але біль тут ні до чого. Доменіко не просто тестує підтримку. Він перевіряє, скільки людей готові уявити світ без Алессандри — і скільки готові уявити, що цю помилку можна виправити з його допомогою.

— Тримай мене в курсі, — кажу я. — Якщо щось зміниться.

— Я вже це роблю, — відповідає Джузеппе. — І ще дещо, Д'анджело. Він налаштований серйозно.

Зв’язок обривається. Я залишаюся на кухні сам, дивлюся на темне вікно, в якому відбивається моє обличчя — спокійне, зібране, майже чуже. За ці місяці я навчився контролювати вирази, але не навчився не розуміти, що саме зараз почався відлік.

Я дістаю телефон, відкриваю повідомлення від Алессандри. Останнє — зранку, коротке, робоче, а значить вона ще не знає. І якийсь час не повинна знати, бо якщо Доменіко грає відкрито, то кожен зайвий рух може стати доказом проти нас обох.

Я ставлю чашку в раковину, не допивши. Кава більше не має значення. Важливо інше: зараз будь яка помилка не має права на існування.

Джузеппе телефонує вдруге менш ніж за годину. Я виходжу на балкон ще до того, як натискаю «прийняти», бо знаю: якщо він дзвонить знову, говорити краще там, де бетон і ніч ковтають слова.

— Він почав, — каже без вступів. — Як і очікувалося.

Я спираюсь ліктями на холодні перила, дивлюся вниз на порожню вулицю. Уявляю довгий стіл у маєтку, темне дерево, старі обличчя, які бачили занадто багато, щоб вірити в ідеали, але все ще достатньо живі, щоб боятися змін.

— Каже, що вона втратила контроль, — продовжує Джузеппе. — Що довіряє чужинцям і дозволяє емоціям керувати рішеннями.

Чужинцям. Я майже усміхаюся. Це слово завжди з’являється, коли закінчуються аргументи.

— Він не називає імен? — питаю я.

— Називає, — напарник робить паузу. — Твоє.

Я заплющую очі. Уявляю, як Доменіко відкидається на спинку стільця, говорить спокійно, майже поблажливо, ніби пояснює очевидні речі дітям.

— Каже, що ти небезпечний, бо не прив’язаний до крові. Що Алессандра цього не бачить, бо… — Джузеппе замовкає на секунду. — Бо вона жінка.

Повітря на балконі здається густішим. Я вдихаю повільно, щоб не відповісти різко, бо різкість зараз нічого не змінить.

— Хтось його підтримує? — питаю я.

— Троє вже майже на його боці, — відповідає Марко. — Говорять про стабільність, про старі правила. Про те, що клану потрібна тверда рука.

“Тверда рука” — ще один зручний вислів, за яким зазвичай ховають страх втратити вплив.