Розділ 16.1

АЛЕССАНДРА

Я сиджу на підлозі, притулившись спиною до холодної стіни, і не пам’ятаю моменту, коли опинилася тут. Плитка під ногами тверда, незручна, але тіло майже не реагує. Вся увага зібрана в грудях, де щось стискається знову і знову, ніби серце намагається пробити собі вихід.

Я плачу без звуку.
Сльози течуть повільно, зупиняються на щоках, падають на комір блузки. Дихання збите, уривчасте, і кожен вдих дається зусиллям, наче легені раптом зменшилися вдвічі. Плечі тремтять, і я не можу це зупинити, хоч звикла контролювати навіть біль.

Даміано поруч. 

Я відчуваю його ще до того, як усвідомлюю — тепло тіла, запах його шкіри, знайомий і зараз болісно заспокійливий. Його рука лежить на моїх плечах, не стискає, не тягне до себе. Просто тримає. Дає опору, якої в мені більше немає.

Світло в офісі тьмяне. Лампа над столом залишилася ввімкненою, кидає жовтий прямокутник на папки, розкидані на поверхні. Звіти, роздруківки, цифри, підписи. Усе це виглядає чужим, відірваним від реальності, ніби належить іншій жінці. Тій, яка ще вранці знала, що робить.

Зараз я нічого не знаю.

— Я… — голос зривається ще до того, як слово встигає оформитись.

Я ковтаю повітря, намагаючись зібрати фразу з уламків думок, але вони розповзаються. Усередині лише одне відчуття — порожнеча, залита провиною.

— Я стала тим, кого завжди ненавиділа, — кажу нарешті хрипким, чужим голосом. — Я віддала його на смерть.

Слова повільно осідають між нами. Я відчуваю, як тіло реагує на них — шлунок стискається, а пальці ніг мимоволі підгинаються.

— Скільки ще людей має померти? — питаю я, однак не його, а себе. Ту дівчинку, яка колись клялася, що ніколи не стане такою, як чоловіки навколо.

Даміано не відповідає одразу. Я чую, як він змінює положення, трохи ближче підсувається до мене. Його коліно торкається мого стегна — теплий, живий контакт, який тримає мене тут, у цій кімнаті, а не десь у темному проваллі всередині голови.

— Алессандро… — він вимовляє моє ім’я обережно, не як застереження і не як наказ.

Я не дивлюся на нього. Якщо підніму очі, боюся побачити там осуд. А ще більше — співчуття. Я не знаю, що гірше для донни.

Довго мовчу, перш ніж знову заговорити. Не тому, що не маю слів — їх забагато. Вони тиснуть зсередини, нашаровуються, заважають дихати. Я звикла відбирати потрібні, викидати зайві, формулювати думки так, щоб ними можна було керувати людьми. Зараз жодне з цих умінь не працює.

— Я знала, що так буде, — кажу нарешті. — Кожне рішення тут має ціну. Я просто не думала, що одного дня перестану її відчувати, а потім… — роблю коротку паузу, намагаючись не зірватися знову. — А потім вона накриє мене вся одразу.

Я стискаю пальці, вчепившись у тканину штанів, ніби це може втримати мене на місці. У грудях пече, наче там відкрили рану і залишили її без пов’язки. Даміано не перебиває. Його присутність відчувається не як тиск, а як межа, за яку я не падаю. Він дихає рівно, повільно, і я мимоволі підлаштовуюся під цей ритм, хоч і не одразу.

— Тото був частиною мого життя довше, ніж більшість людей, яких я пам’ятаю, — продовжую я. — Він бачив мене дитиною. Він носив мені апельсини з власного саду. Коли батько вже не міг підніматися сходами, саме Тото ніс його на руках. А сьогодні я… — голос знову зраджує. — Сьогодні я сказала слово, після якого він перестав існувати.

Я нарешті повертаю голову і дивлюся на Даміано. Його обличчя напіву тіні, але я бачу, як напружилися щелепи від стриманості.

— Я не виправдовую тебе, — каже він після короткої паузи. — Але й не зводжу все до одного рішення.

Його голос рівний, без співчутливих інтонацій, які я ненавиджу. Це голос людини, яка бачить ситуацію цілком, а не лише мене в ній.

— Ти діяла в межах світу, в якому живеш, — додає він. — І цей світ не залишив тобі інших варіантів.

Я гірко всміхаюся.

— Це найзручніше пояснення для будь-якої жорстокості.

— Можливо, — погоджується він. — Але не для всіх.

Ми обоє стоїмо по різні боки однієї і тієї ж межі, кожен зі своїм болем, який не можна перекласти на іншого.

— Чому ти тут? — питаю я раптом. Питання виривається швидше, ніж я встигаю його обдумати. — Чому ти залишаєшся?

Я не питаю про цю ніч і не про цей офіс. Я питаю про все.

Він дивиться на мене довго...