Розділ 14.3

Він мовчить кілька секунд, а потім простягає руку і торкається моєї. Не стискає, не тягне до себе. Просто кладе долоню поверх моїх пальців, які знову починають тремтіти.

— Ти вже витримуєш, — каже він. — Просто раніше не дозволяла собі це усвідомити.

Я дивлюся на наші руки. На цю просту, майже буденну близькість. І раптом розумію, наскільки глибоко я зайшла. Я не просто впустила його в роботу клану. Я впустила його в місце, де завжди була одна.

“Я довіряю тобі більше, ніж будь-кому”, — думаю я і лякаюся цієї думки, бо вона правдива.

— Почнемо зі списку доступів, — кажу я, забираючи руку і знову повертаючись до паперів. — Хтось користується інформацією швидше, ніж ми встигаємо реагувати.

Я ловлю себе на тому, що намагаюся виправдати деяких людей подумки, шукаю їм алібі, але зупиняю себе. Це розкіш, якої я більше не можу собі дозволити.

Години тягнуться. Кава холоне в чашках, не випита до кінця. Очі печуть, але я не відчуваю сонливості. Лише тупий, постійний тиск усередині, ніби щось повільно стискає мене зсередини. І весь цей час Даміано поруч як людина, яка тримає лінію, коли я відчуваю, що починаю хитатися.

Дивлюся не на документи, а на його руки. На те, як упевнено він розкладає папери, як відділяє важливе від шуму, як не вагається там, де я спотикаюся. І ні, я б не назвала це захопленням. Адже я чудово знаю, що насправді він має бути по іншій стороні “барикад”. Раптом він все розпланував настільки, щоб підібратися до мене якнайближче і використати мою довіру?.. Ні, зараз мені не до цих думок.

— Покажи мені ще раз, — кажу я, і голос звучить хрипліше, ніж хотілося б.

Він повертає до мене папку і повільно, крок за кроком, проводить мене через ланцюг: гроші, люди, збіги, які надто акуратні, щоб бути випадковими. Я слухаю і відчуваю, як у грудях щось стискається, ніби хтось повільно закручує гвинт.

— Тут, — каже він, торкаючись рядка пальцем. — І тут. Завжди одне і те саме вікно. Одні й ті самі дві години.

Я киваю, хоча всередині все пручається. Бо це означає, що зрадник не просто поруч. Він сидить за моїм столом. Він чує мої накази наживо.

— Ти хочеш, щоб я дозволила тобі копати глибше, — кажу я, хоча, певно, це мало б бути запитанням.

Він піднімає на мене погляд. Уперше за всю ніч у ньому з’являється щось схоже на сумнів.

— Так.

Я сама себе загнала в пастку. Якщо я скажу «ні», я залишу контроль у своїх руках, хай там який. Якщо скажу «так», я відкрию йому все: і структуру, і слабкі місця.

— Якщо ти помилишся, — кажу я повільно, — кров буде на мені.

— Якщо я не помилюся, — відповідає він так само повільно, — вона теж буде на тобі.

Я встаю і підходжу до вікна. За склом сірий ранок, місто ще не прокинулося повністю. Машини рухаються ліниво, ніби й вони не хочуть знати, що відбувається тут, на другому поверсі.

“Батько сказав би, що донна не та, хто все знає, — думаю я. — А та, хто знає, кому довірити ніж”.

— Добре, — повертаючись, кажу я. — Ти отримаєш доступ до всього, що є. Я не буду нічого приховувати.

Він мовчить кілька секунд. Я бачу, як напружується його щелепа.

— Ти впевнена?

— Ні, — відповідаю чесно. — Але я більше не можу бути тут одна.

Я простягаю йому ключ від сейфа. Маленький металевий предмет, який важить більше, ніж здається, і символізує в дану мить передачу влади.

Він бере ключ не одразу. Його пальці на мить накривають мої, і цей дотик дивно заземлює.

— Я не зможу бути м’яким, — каже він.

— Я не прошу, — відповідаю я. — Я прошу бути ефективним.

Коли він нарешті забирає ключ, у мені щось остаточно зсувається з місця. Наче дошка в старому домі, яка трималася роками, а тепер тріснула під вагою правди. 

А ще… Звісно тут не вся інформація і доступи. Я даю Даміано рівно стільки, скільки достатньо для його перевірки і допомоги мені. Не більше. Мабуть, навіть Маттео назвав би мене зараз занадто ризиковою і легковажною. Але він не знає, що зараз я найбільше боюсь не того, що зрадником виявиться Доменіко, а того, що той, хто підставляє клан і мене — зараз зі мною в цій кімнаті. 

Ніч розчиняється в ранку, ранок — у тьмяному вечірньому світлі ламп, а кава втрачає смак і стає просто теплою рідиною, яка дозволяє не впасти обличчям у стіл. Я більше не дивлюся на годинник. Немає сенсу. Є тільки наступний файл, наступне ім’я, наступна нитка.

Даміано сидить навпроти, сперши лікті на стіл. Його сорочка зім’ята, тінь під очима темніша, ніж учора. Він майже не говорить, але коли говорить — то по суті. Іноді я відчуваю його погляд на собі, не оцінювальний, а уважний, ніби він намагається запам’ятати мене такою: з розпущеним волоссям, у сорочці поверх нічної білизни, зі злістю і страхом, які більше не ховаються.

Близько четвертої ранку я більше не можу сидіти. Встаю, проходжуюся кімнатою, зупиняюся біля вікна. 

— Ляж, — наказує він з нотою турботи. 

Я не сперечаюся. Просто дозволяю собі впасти на диван, відчуваючи, як тіло здається першим. Він накриває мене пледом, сідає поруч, не торкаючись. Очі злипаються самі. Останнє, що я пам’ятаю, — його силует у напівтемряві й відчуття, що цього разу я справді не сама.