Розділ 13

ДАМІАНО

Телефон дзвонить у кишені — звук різкий, як удар у скроню. Я бачу її ім’я на дисплеї. Скільки ми не бачились? Здається, вічність. 

Голос в трубці напружений, короткий, але не просить пояснень: «Приїдь». Адреса її квартири, місця, де ми вперше переступили останню межу… 

У моїх руках кермо стає важким, а серце — швидшим, ніж двигун, коли я розганяюся по нічних вулицях Палермо. Місяць відбивається на мокрому асфальті, а я дивлюся вперед і бачу лише дорогу, що веде до неї, і тінь власного страху, який я не можу залишити позаду.

Кожен світлофор, кожен поворот здається випробуванням моєї витримки. Минаю знайомі райони, а думки рвуться назад до її голосу, до тих невимовних моментів, коли ми були разом у її квартирі лютневого вечора. Тоді все здавалося простішим, хоча зовні хаос у клані тільки починав набирати обертів. А зараз її дзвінок вночі змушує мене відчути кожну секунду затримки, кожну відстань у кілометрах як роки очікування.

Я відчуваю запах нічного міста: гарячий асфальт, суміш бензину і солоної вологи від недавнього дощу. У голові прокручується її обличчя без макіяжу, ніжне і відкрите, і я розумію, що після того, що трапилося з братом і його спробою підірвати контроль клану, я їду не лише на її прохання, а й щоб бути опорою, захистом. 

Про брата я вже знаю від Джузеппе. Він щиро радіє цьому хаосу, вважаючи, що мені буде легше справитись з завданням. А я думаю, що прибрати з дороги Доменіко та здати його, як того хоче Ріццо і вище керівництво — ідеальне рішення для всіх. Зупиняє мене лише одне — він потягне за собою Алессандру. Такі люди не тонуть наодинці. І тому я поки на роздоріжжі. 

Машина в’їжджає в її двір, я відчуваю запах жасмину з саду, чую шурхіт листя під колесами. Двері квартири відчиняються, і вона стоїть у нічній сорочці, волосся трохи розтріпане, очі наповнені світлом і тривогою водночас. Моя рука сама тягнеться до неї, і тіло пам’ятає, як близькість може бути і зброєю, і порятунком одночасно. Мовчання висить між нами, важке і солодке, і я розумію, що цей вечір змусить нас випустити всю напругу, яка накопичилася за останні дні. А потім можна буде і подумати, як діяти далі. 

Вона стоїть на порозі, і між нами миттєво загорається електрика, яка одночасно стискає груди і дарує спокій. Я не питаю нічого — немає потреби в словах. Руки самі тягнуться, і ми впадаємо один в одного, мов після довгої бурі. Її запах, теплий і знайомий, відразу огортає мене, і серце починає битися гучніше, ніж двигун машини на шосе.

Мовчання перетворюється на рух, але це рух не потребує опису; це розрядка всього, що накопичилося останні дні. Торкаюсь її плечей, вона притискається до мене, і весь світ зупиняється. Передпокій стає нашим простором, де ми дозволяємо собі бути просто людьми, не Донною і не поліцейським під прикриттям, а тими, хто потребує один одного прямо зараз.

Коли ми зупиняємося, вона дивиться мені в очі, і я бачу там і полегшення, і біль, і щось таке глибоке, що словами не висловиш. Я веду її до душу, вода падає на нас теплим струменем, і всі слова, які не вимовлені, живуть у цьому ритмі дихання та легких дотиків. Я поливаю з лійки її волосся, обережно, ніжно, і в цій простій турботі відчуваю, як зникає частина напруги.

Її голос тихий, ледве чутний, шепоче: 

— Доменіко хоче мене знищити. Він мій брат… і мій ворог. Не знаю, як зупинити його, не знищивши себе.

Я мовчу, обдумую кожне слово, і серце стискається від усвідомлення того, що вона довіряє мені зараз більше, навіть рідним по крові людям. Її страх — це і мій страх. Я тримаю її за плечі, дивлюся в очі, і обіцяю собі: я не дозволю, щоб його плани зруйнували її життя. Але не уявляю, як вчинити так, щоб це не зачепило її. А тим часом вода стікає по наших руках і тілах, але в цій миті вона як символ очищення — від сумнівів, від тривог, від всього, що тягнуло нас униз.

Ми виходимо з душу, загорнуті в рушники, волосся ще вологе, шкіра тепла від води. Вона обіймає мене, і я відчуваю, як її тіло, навіть у простому рухові, розповідає історію довіри і потреби в захисті. Немає поспіху, нема слів, лише дотики і погляди, що не тиснуть, а підтримують.

Ми сидимо на дивані, вона притискається до мене, і я згадую, як важко було останні дні — переговори, напруга із братом, страх втратити контроль. Тут і зараз, у її будинку, серед запаху шампуню та теплої тканини рушників, усе це здається далеким, тимчасовим. Можемо ми побути просто парою, яка не ховає зброю за спиною одне від одного?

Я цілую її в лоб, трохи заплющуючи очі, бо не можу більше стримувати полегшення. Ми просто дозволяємо собі бути близькими, не озираючись на світ поза цими стінами. І коли вона шепоче мені, що боїться брата, я тримаю її ще міцніше і думаю про те, що готовий захистити її ціною всього, що маю.

***

Вже на ліжку, після душу, ми тримаємося за руки, плечі торкаються, і я розумію, що навіть тут, у тиші, можна говорити без слів. Вона дозволяє собі крихітну усмішку, і я відчуваю легкий тремтіння спокою, яке приходить після бурі.

— Я не хочу залишатися одна, — шепоче вона, притискаючись до мене.
— І ти не будеш, — відповідаю, обережно обіймаючи. — Не сьогодні.

Коли дім нарешті занурюється в тишу, я не одразу засинаю. Тіло розслаблене, але всередині щось тримає мене на поверхні, ніби хтось залишив світло в коридорі й не вимкнув. Алессандра лежить поруч, обличчям до мене, її подих рівний, але не глибокий. Вона спить так, як сплять люди, які навчилися прокидатися від будь-якого звуку. Я знаю цей стан. Сам жив у ньому роками.