Розділ 12.4

— Я не вдаю, — відповідаю я. 

— Вітторіо Ардженто не чекає, Алессандро. Він не сидить у кабінеті і не переконує себе, що стриманість — це сила. І ми повинні компенсувати втрати йому. До цього привели твої ідеї з різкою зміною нашого… ем… профілю роботи. Ти думаєш, заміниш зброю і гроші на олію та вино, і все зміниться? 

Я відчуваю, як напружуються м’язи спини. Це ім’я звучить надто легко з його вуст, ніби він давно готувався його вимовити.

— І що ти пропонуєш? — питаю я. — Війну?

— Я пропоную відповідь, — каже він. — Швидку і показову, таку, після якої ніхто не сумніватиметься, хто тут керує.

— Я керую, — кажу я. — І я не давала наказу починати різанину.

— Бо ти боїшся, — він криво посміхається. — Бо ти не хочеш виглядати жорсткою. Бо тобі важливіше, щоб тебе любили, ніж боялися.

Це влучає в ціль сильніше, ніж я очікувала. Я вдихаю повільно, відчуваючи, як дим гірчить у горлі.

— Забирайся, — кажу я. — Зараз же.

— Ти робиш помилку, — відповідає він. — І цього разу вона коштуватиме нам усім.

— Забирайся, — повторюю я, не підвищуючи голосу.

Він дивиться ще секунду, ніби зважує, чи варто продовжувати. Потім знизує плечима.

— Як скажеш, донно.

Це слово він вимовляє з ледь помітною насмішкою.

— Сестричко! — кидає мені, коли я сідаю в авто. 

— Що? 

— Поїду з тобою, нам треба поговорити. 

Я зціплюю зуби і киваю. 

Ми їдемо мовчки. Дорога з Борго Веккьо тягнеться між порожніми полями і недобудованими будинками. Сонце вже піднялося, але світло холодне, без обіцянок тепла. Доменіко сидить на задньому сидінні, дивиться у вікно, ніби його це більше не стосується.

Я відчуваю, як у грудях зростає тиск. Не від страху. Від ясності, яка нарешті оформлюється в думку.

— Ми родина, Доменіко, і тобі не варто збирати всіх за моєю спиною. — не витримую я. 

— Як брат, я вважаю, що мушу діяти, поки моя сестра веде клан до прірви. — він навіть не намагається захищатись. 

— До прірви ведеш його ти! Саме твоя гарячковість призвела до того, що Маттео зараз у в'язниці! 

— Маттео, як і ти, думав не головою, а серцем! І ще легко обійшовся, бо міг би бути не у в'язниці, а в могилі!

— Зупини, — кажу я раптово.

Лука дивиться на мене здивовано, але слухається. Машина з’їжджає на узбіччя. Попереду — ще кілометрів десять до міста. Позаду — дорога, що губиться в мареві.

— Вийди, — кажу я, обертаючись до брата.

— Що? — він сміється коротко. — Ти жартуєш?

— Ні, — відповідаю я. — Вийди з машини.

— Ти не можеш серйозно…

— Можу, — кажу я. — І роблю це.

Він дивиться на мене, на Луку, знову на мене. В його погляді з’являється щось нове. Не злість. Розрахунок.

— Ти ще пошкодуєш, — каже він, відчиняючи двері. — Коли зрозумієш, що я був єдиним, хто бачив загрозу.

— Я бачу її зараз, — відповідаю я. — І вона виходить з машини.

Двері зачиняються. Машина рушає з місця, залишаючи його на узбіччі, маленьку фігуру серед порожнього простору. 

— Він планує щось, — кажу я, не зводячи погляду з дороги. — Доменіко. Я бачу це.

Лука киває, стискаючи кермо.

— Я з вами, донно, — каже він просто.

Ці слова не знімають напруги, але дають достатню опору, щоб дихати далі.

Коли ми нарешті приїжджаємо до будинку, ніч уже опустилася важким покривалом. Світло ліхтарів розсіює темряву над терасою, де ми зазвичай п’ємо каву, але зараз тут відчувається лише холод, що просочується крізь стіни. 

Я зачиняю двері і відразу відчуваю запах дому: кедрова підлога, старий шкіряний диван, трохи запилена кухня, яка все одно пахне життям. Ці запахи — нагадування про нормальність, хоч на мить, серед хаосу. Я знімаю пальто, падає вага з плечей, але серце не перестає калатати. Досі відчуваю тиск ситуації, тиск того, що сталося на складі, і тінь Доменіко, що все ще зависає десь за межами міста.

Беру телефон. Я мушу поговорити з двома єдиними людьми, яким, крім Луки, довіряю. 

Телефон у моїй руці здається важчим, ніж зазвичай. Я вагаюся лише мить — і натискаю виклик.

З'єднання не одразу. Потім — клацання.
Дихання. І знайомий голос.

— Алессандро.

Без «привіт». Без імені. Він завжди так — ніби ми говорили щойно вчора.

Маттео сидить у тюрмі. Формально — за ґратами. Фактично — у VIP-камері: окреме приміщення, мінімум сусідів, доступ до телефону. Старі зв’язки працюють навіть тут. Особливо тут.

— Як ти? — питаю я тихо.

Коротка пауза. Я уявляю, як він усміхається — криво, ледь помітно.