Розділ 12.3

Лука стуровано відкриває для мене двері авто. Після того випадку в офісі він не залишає мене ні на мить.  Дорога тягнеться темною стрічкою. Ліхтарі виринають і зникають, як нерівний пульс міста. Я дивлюся у вікно, але бачу не ніч, а ланцюг подій, що складається занадто чітко, щоб бути випадковим.

Склад не мав бути ціллю. Там не зберігали нічого стратегічного. Готівка — так, але не критична. Це демонстрація: хтось хотів, щоб я приїхала і побачила наслідки власними очима.

— Це не інші клани, — кажу я, більше собі, ніж Луці, який кидає з-за керма стривожені погляди на мене. — Це хтось, хто знає наші маршрути.

— Ти думаєш про брата, — відповідає він після короткої паузи.

— Я думаю про те, кому вигідно показати, що я не тримаю ситуацію, — кажу я. — І хто першим скаже, що знає, як діяти далі.

Він киває, але нічого не додає. Руки міцно стискають кермо, і я помічаю, як напружилися його плечі.

Коли ми приїжджаємо, вже світлішає. Пожежники працюють мовчки, швидко, без зайвих рухів. Повітря густе від диму і вологи. Я виходжу з машини і одразу відчуваю запах гару, що прилипає до шкіри.

Тіла накриті брезентом. Я не підходжу близько, але бачу черевики, що стирчать з-під краю, і це чомусь злить більше, ніж саме усвідомлення смерті. Люди, які мали просто відстояти ніч.

— Хто був на зміні? — питаю я старшого охоронця.

— Іво і П’єтро, — відповідає він. — Без порушень. Камери відключили за п’ять хвилин до підпалу.

Я задумалася: “Професійно, без метушні. Це не вуличні хлопці…”.

Я заходжу всередину. Стіни чорні, метал деформований від температури. Під ногами хрумтить щось, що колись було ящиками. Я нахиляюся, піднімаю обгорілий шматок пластику і стискаю його в руці, поки він не ламається.

У голові починається внутрішній монолог, який я не можу зупинити.

“Ти дозволила цьому статися. Не прямо, але достатньо, щоб хтось вирішив, що може перевірити тебе. Ти вірила, що стриманість зупинить агресію. Що відсутність війни означає безпеку. Але цей світ читає інакше. Тут тиша — це слабкість, пауза — запрошення. І тепер у тебе забрали не гроші. У тебе забрали людей. Це рахунок, який не списують”.

Я випрямляюся, відчуваючи, як холод пробирається крізь пальто. Даміано стоїть неподалік, уважно дивиться, не втручаючись. Його присутність тримає мене в реальності, не дає розчинитися в гніві.

Я знаю, що буде далі. Знаю ще до того, як чую знайомі кроки за спиною.

— Ось бачиш, — голос Доменіко різкий, майже задоволений. — Я ж казав, що так буде.

Я повільно обертаюся до нього. Доменіко з’являється, як завжди, непомітно і без попередження. Чисте пальто, сухе взуття, жодного сліду попелу, хоча повітря довкола досі тхне гаром. Він стає поруч зі мною, дивиться на склад, що димить, і зітхає з показною втомою людини, яку не послухали вчасно.

— Я попереджав, — повторює він, повертаючи голову. — Це було питанням часу.

Я дивлюся на нього довше, ніж потрібно для ввічливої паузи. Вивчаю знайомі риси, той самий ніс, що й у батька, той самий погляд, який завжди шукає слабину. У світлі ранку він здається старшим, ніж є насправді.

— Про що саме ти мене попереджав? — питаю я з крижаним спокоєм в голосі. — Про підпал складу чи про те, що хтось вирішить перевірити нашу оборону?

— Про те, що ти втратила хватку, — каже він. — Про те, що коли донна починає думати серцем, а не головою, інші це помічають.

— Не смій, — кажу я тихо. — Тут загинули люди. Якщо ти хочеш говорити, говори про реальне, а не твої вигадки.

— Саме про це я і говорю, — він нарешті дивиться мені прямо в очі. — Двоє охоронців з простреленими головами. Двісті тисяч, що перетворилися на попіл. Це не сигнал? Чи ти й далі хочеш вдавати, що це випадковість?