Розділ 12.2

Надвечір Тоні з’являється в офісі без попередження. Його куртка пахне дощем і бензином, очі уважніші, ніж зазвичай.

— Вони зустрічаються з ним і далі, — каже він, не сідаючи. — Не всі, але достатньо часто.

— Де?

— Різні місця. Кафе, приватні будинки. Він не повторює місць.

Я киваю. Це означає, що Доменіко діє обережно і збирає сумніви.

— Він говорить про мене?

— Постійно, — відповідає Тоні. — Про твою м’якість. Про те, що ти не готова до війни, якщо вона почнеться.

Я усміхаюся, але відчуваю, як усередині щось холоднішає.

— А ти що думаєш? — питаю я.

Тоні дивиться на мене прямо.

— Я думаю, що він хоче, щоб ти зробила помилку. Будь-яку, навіть маленьку.

Я проходжуся кабінетом, торкаюся краю столу, холодного скла шафи. Мій простір, моя територія, але сьогодні вона здається менш захищеною.

— Він не розуміє, що робить, — кажу я повільно. — Або розуміє надто добре.

— Донно, — Тоні робить крок ближче. — Якщо він піде далі, це буде не просто розмова.

— Я знаю.

Доменіко не нападає напряму. А це означає, що удар буде тоді, коли його найменше чекають.

— Тримай людей напоготові, — кажу я. — Але без зайвого шуму. Я не дам йому приводу сказати, що я сію паніку.

— Зрозумів.

Коли він іде, я залишаюся одна з власними думками і раптовим усвідомленням: це вже не просто сімейний конфлікт. Це початок розколу, який або я зупиню зараз, або він розірве клан зсередини. І десь на самому дні цієї думки ворушиться інша, небажана, але вперта: якщо Доменіко вирішив іти до кінця, він не зупиниться ні перед чим.

Друга половина дня проводиться занадто рівно, ніби затримує подих. Я повертаюся додому пізно, але не лягаю спати. Знімаю піджак, складаю його акуратно, так, як завжди, коли намагаюся переконати себе, що контроль ще при мені. Вмикаю світло на кухні, хоча пити не хочу, і кілька хвилин просто стою, спершись долонями об стільницю.

Мене не полишає відчуття, що за ці кілька годин, поки я займалася звітами і відповідала на дзвінки, хтось зробив крок уперед. Не різкий, не помітний, але достатній, щоб скоротити дистанцію.

Телефон лежить екраном донизу. Я не торкаюся його, але знаю, що він задзвонить. Питання лише — коли.

Це стається три дня потому, о третій ночі. Я прокидаюся не від звуку, а від тиску в грудях, ніби тіло встигло зрозуміти раніше за свідомість. Дзвінок різкий, наполегливий, без пауз між сигналами. Я беру слухавку ще до того, як остаточно розплющую очі.

— Донно, — голос охоронця зламаний, надто швидкий. — Приїжджайте на склад у Борго Веккьо. Там пожежа!

Останнє слово остаточно мене пробуджує.

— Що значить пожежа? — питаю я, вже сідаючи на ліжку.

— Підпал. Ми… ми знайшли двох. Постріли в голову. Гроші… — він ковтає повітря і говорить настільки уривчасто, що я ледве вловлюю суть. — Частина згоріла. Двісті тисяч.

Я закриваю очі на секунду. Цього вистачає, щоб уявити: металеві двері, закопчені стіни, запах гару, який в’їдається в одяг і легені. Я знаю цей склад. Я була там минулого тижня.

— Викликайте пожежників, але без поліції, — кажу я. — Я буду за півтори години.

— Донно…

— Я сказала — буду.

Я кладу телефон і відразу відчуваю, як тремтять пальці. Не від страху. Від люті, яка ще не знайшла виходу.