Глава 12

Єва

Звук першого удару молотка по дереву відгукнувся в моїх зубах гострим болем. Я відскочила від дверей, притискаючи долоні до рота, щоб не закричати. Вони справді це робили. Марк наказав забити мої двері, перетворюючи розкішну спальню на справжній склеп.

— Відчиніть! — я щосили вдарила кулаком по дубовій панелі.

— Ви не маєте права! Адріана! Вікторе!

За дверима панувала холодна, професійна тиша, яку порушувало лише чергове грюк-грюк. Метал входив у дерево з мерзенним скрипом. Я чула важке дихання охоронця. Це був не Віктор. Віктор ніколи б не зробив цього так... механічно.

— Панянко, заспокойтеся, — пролунав чужий, хрипкий голос.

— Наказ боса. У місті стрілянина, ваша сестра зникла. Тут вам буде безпечніше.

— Безпечніше в клітці?! — я задихалася від люті й безсилля.

— Де Адріана? Що з нею?

Відповіді не було. Кроки охоронця віддалилися, залишаючи мене в пастці. Я підбігла до вікна. Другий поверх, піді мною — гострий декоративний паркан і бетонна тераса. Стрибати — значить зламати ноги. Але я не могла просто сидіти й чекати, поки Марк повернеться розлюченим звіром. Якщо на Адріану напали, вона може бути поранена. Або гірше.

Я роззирнулася кімнатою. Мозок працював на межі, випльовуючи варіанти, які раніше здалися б мені божевіллям. Погляд зупинився на важких портьєрах з темного оксамиту. «Як у кіно», — про майнуло в голові, але іншого виходу не було.

Я схопила манікюрні ножиці й почала з остервенінням розпорювати шви. Тканина піддавалася важко, пальці боліли, але страх за сестру був сильнішим за фізичний біль. Я зв’язувала смуги оксамиту вузлами, які бачила в походах з батьком — тими самими, що мали б нас захищати, а натомість стали частиною нашого вироку.

Один кінець я обмотала навколо ніжки масивного дубового ліжка. Інший — викинула у вікно. Темна змія тканини загойдалася над прірвою. Мене нудило від висоти, але я перекинула ногу через підвіконня.

— Давай, Єво, ти зможеш, — шепотіла я собі, заплющуючи очі.

Холодне повітря обпекло обличчя. Я почала спускатися, відчуваючи, як оксамит ріже долоні. На пів дорозі я почула звук двигуна. У двір на шаленій швидкості влетіла машина Віктора — побита, з розбитим склом. Вона загальмувала з таким вереском, що я ледь не випустила «канат».

Я завмерла, притиснувшись до стіни. Віктор вивалився з салону, тримаючись за бік. Він виглядав жахливо — блідий, у закривавленій футболці, але в його рухах все ще була та небезпечна сила. Він не помітив мене, кинувшись до входу в маєток.

Я зрозуміла: це мій шанс. Охорона відволічеться на нього.

Я зісковзнула вниз останні два метри, боляче вдарившись колінами об плитку. Не чекаючи ні секунди, я кинулася в тінь кущів, огинаючи будинок. Мені треба було дістатися до задніх воріт, через які вивозили сміття — Віктор колись згадував, що там датчики працюють з перебоями.

Колючі гілки дряпали обличчя, розриваючи тонку піжаму, в якій я залишилася. Я бачила пост охорони біля головних воріт — вони бігли до Віктора, щось кричачи в рації.

Я добігла до технічної хвіртки. Замок був електромагнітним. Я засунула ножиці в щілину, намагаючись замкнути контакти, як колись показував однокурсник-технар. Іскра боляче вжалила пальці, але почулося заповітне клац.

Я вислизнула за межі маєтку. Попереду був густий ліс і траса, по якій на величезній швидкості пролітали фури. Я була боса, налякана і зовсім одна.

Раптом позаду почувся крик сирени маєтку. Мене виявили.

— Єво! — цей голос я впізнала б із тисячі. Віктор. Він кричав моє ім'я не з погрозою, а з якимось відчайдушним попередженням.

Я не зупинилася. Я побігла вглиб лісу, відчуваючи, як гостре каміння ріже ступні. Ціна нашого гріха зростала з кожною секундою, і тепер я була готова платити її кров’ю, аби тільки не повернутися в ту золочену труну.

Десь далеко за деревами блиснули фари попутки. Це був мій єдиний шлях до Адріани. До правди. До кінця цієї гри.