Глава 11

Віктор

Світ звузився до мушки пістолета та ритму мого власного дихання, яке з кожним вдихом ставало дедалі важчим. Біль у боці розливався гарячим свинцем — куля пройшла по дотичній, але розірвала шкіру та м'язи. Я відчував, як тепла кров просочує футболку, прилипаючи до тіла, але адреналін діяв краще за будь-яку анестезію.

Другий нападник, той, що з автоматом, сховався за чорним джипом. Він був професіоналом — не витикався, чекав, поки в мене закінчаться набої. Але він не знав, що я не збирався з ним перестрілюватися вічність. Моє завдання було виконане: Адріана зникла в метро. Тепер мені треба було або вижити, або забрати його з собою.

— Кидай волину, Вікторе! — крикнув він з-за машини. Його голос був хриплим, з характерним акцентом підворіть.

— Марк не заплатить тобі за смерть. А ми можемо домовитися. Віддай дівку, і розійдемося.

Я посміхнувся, витираючи тильною стороною долоні піт, що заливав очі. Домовитися. Ці виродки думали, що все в цьому житті має цінник.

— Вона вже далеко, — відповів я, міняючи магазин. Клацання металу прозвучало в тиші паркінгу як вирок.

— А ти затримаєшся тут надовго.

Я різко визирнув з-за колони і зробив два постріли по колесах джипа. Машина осіла. Нападник вилаявся і дав довгу чергу в мій бік. Кулі вибивали крихту з бетону прямо над моєю головою. Я перекотився під сусідню автівку, ігноруючи спалах болю в боці.

Вдалині почулися сирени. Поліція. У нас було менше двох хвилин.

Я витягнув з-за пояса світлошумову гранату — подарунок від старих знайомих, який завжди носив про всяк випадок. Висмикнув чеку і кинув її під дно джипа. Вибух засліпив світ навколо. Поки нападник дезорієнтовано махав руками, я підвівся і в два стрибки опинився поруч. Один удар рукояткою в скроню — і він осів на асфальт, як мішок з ганчір’ям.

Я не став його добивати. Поліція розбереться, чий він пес. Мені треба було зникати.

Діставши телефон, я побачив сім пропущених від Марка. Натиснув виклик.

— Де вона?! — голос Марка в навушнику був схожий на ревіння пораненого звіра.

— Напали біля банку. Троє, професіонали. Я відправив її в метро. Телефону немає, грошей теж.

— Ти ідіот, Вікторе! — крикнув він так, що я мимоволі відвів телефон від вуха.

— Ти залишив її одну в місті, де на неї полюють усі пси її батька! Якщо з її голови впаде хоч одна волосина, я особисто здеру з тебе шкіру.

— Заткнися і слухай, — я перебив його, важко спираючись на вцілілу машину.

— Вони знали маршрут. Хтось у тебе «співає». Перевір охорону в маєтку. І не смій чіпати Єву, бо я не повернуся, щоб допомагати тобі розгрібати це лайно.

— Я вже перевіряю, — тон Марка раптово став крижаним.

— Повертайся в маєток. Зараз же. Я вислав групу перехоплення на всі станції метро по синій гілці. Ми знайдемо її раніше за них.

Я вимкнув зв'язок. В очах почало темніти. Я знав Адріану краще за Марка. Вона не просто тікала — вона щось задумала. Її погляд, коли вона йшла, був поглядом людини, яка більше не збирається бути жертвою.

Я затиснув рану рукою і побрів до своєї запасної машини, залишеної за два квартали. Кров капала на сірий асфальт, залишаючи похмурі мітки. Я мав вижити. Не заради Марка і не заради його грошей. А заради того, щоб побачити, як ця дівчина, яку я щойно випустив на волю, спалить цей клятий світ дотла.

Коли я сів за кермо, телефон знову завібрував. Повідомлення від «невідомого»: «Єва намагалася вийти з кімнати. Марк наказав забити двері цвяхами. Поспішай, Вікторе».

Я втиснув педаль газу в підлогу, ігноруючи вогні світлофорів. Гра «Межа покори» щойно перейшла в стадію війни, де полонених не беруть.