Глава 10

Адріана

Скрегіт металу об метал розрізав повітря раніше, ніж я встигла зрозуміти, що відбувається. Нас протаранили збоку — важкий чорний позашляховик без номерів врізався в пасажирські двері нашого «Ауді» прямо на виїзді з паркінгу банку. Удар був такої сили, що мою голову кинуло на скло, і в очах на мить спалахнули тисячі білих іскор.

— Пригнися! — гаркнув Віктор.

Його голос був подібний до удару батога. Я сповзла на підлогу між сидіннями, відчуваючи, як під пальцями хрустить розбите скло. Світ навколо перетворився на хаос: ревіння двигунів, крики перехожих і сухий, різкий звук пострілу. Один, другий.

Віктор діяв зі швидкістю розлюченого звіра. Він вивернув кермо, змушуючи понівечену машину здригнутися, і натиснув на газ. Двигун загарчав, пробиваючи шлях крізь затор.

— Хто це? Марк? — я кричала, намагаючись перекрити шум вітру, що вривався крізь розбите вікно.

— Ні, — Віктор вихопив пістолет і, не дивлячись, випустив три кулі в лобове скло позашляховика, що знову насідав на нас. — Це «кредитори» твого батька. Ті самі, від яких Марк обіцяв вас сховати. Схоже, у нього в офісі завівся щур, який злив наш маршрут.

Ще один удар. Нас розвернуло. Машина вилетіла на тротуар, збиваючи декоративну огорожу. Віктор різко загальмував, так що мене підкинуло вгору.

— Виходь! Швидше! — він схопив мене за плече, буквально витягуючи з салону.

Я ледь трималася на ногах. Голова паморочилася, по щоці текло щось тепле — мабуть, поріз від скла. Навколо нас був діловий центр міста, але зараз він здавався ворожою пустелею. Люди розбігалися, ховаючись за машинами.

З позашляховика вискочили двоє чоловіків у масках. Вони не збиралися розмовляти. У руках одного я побачила короткий автомат.

Віктор штовхнув мене за бетонну колону входу в торговий центр.

— Сиди тут і не висовуйся! Почуєш мою команду — біжи до метро, зрозуміла? До метро, Адріано!

— А ти? — я вчепилася в його рукав. У цей момент цей холодний вбивця був єдиним, що відділяло мене від неминучого.

Він подивився на мене. У його погляді не було страху, тільки чиста, концентрована лють.

— Я закінчу свою роботу, — він відчепив мої пальці.

— Тікай!

Я почула чергу з автомата. Бетон над моєю головою розлетівся на друзки. Я закрила вуха руками, згортаючись у клубок. Віктор відповів спокійним, ритмічним вогнем. Він перекочувався між машинами, відволікаючи увагу на себе. Він був неймовірним — немов тінь, яку неможливо впіймати кулею.

Один із нападників упав, схопившись за ногу. Інший завагався, і цієї секунди Віктору вистачило, щоб змінити позицію.

— Біжи! — крикнув він мені.

Я підхопилася і кинулася до скляних дверей центру. Моє серце калатало так, ніби хотіло пробити ребра. Я бігла крізь натовп, не озираючись. У голові пульсувала лише одна думка: Єва. Якщо вони знайшли мене тут, значить, вони знають і про маєток. Марк не такий всемогутній, як він думає.

Я заскочила в ескалатор, що вів униз до станції. Озирнувшись, я побачила Віктора на вході. Він стояв, прикриваючи мій відступ, і його чорна футболка почала темніти від крові на правому боці. Він зустрівся зі мною поглядом лише на частку секунди — і в цьому погляді було наказне: «Йди».

Я пірнула в натовп у підземці. У мене не було телефону, не було грошей, тільки ключі від кабінету Марка, які я встигла поцупити зі столу вранці, поки він відволікся на Єву. Я не знала, куди йти, але знала одне: якщо я не знайду спосіб випередити цих людей, ціна чужого гріха стане для нас із сестрою смертельною.

Я забилася в кут вагона, намагаючись стерти кров з обличчя. Люди відверталися, боячись мого вигляду. Я була одна проти всього світу, і мій єдиний захисник залишився стікати кров’ю на асфальті, щоб дати мені шанс. Тепер я мала стати хижаком сама. Для Єви. Для нас обох.