Глава 9

Марк

Двері за Віктором та Адріаною зачинилися, залишивши в холі гулку, майже відчутну пустку. Я відчував, як Єва тремтить — немов струна, яку перетягнули так сильно, що вона ось-от лопне. Її очі, точна копія очей сестри, але без того шару загартованої криці, дивилися на мене з сумішшю жаху та дитячої ненависті.

— Не бійся, Єво. Я не кусаюся, якщо мені не заважати, — я повільно підійшов до мармурового столика, де лежали мої рукавички.

— Твоя сестра сьогодні зробить велику послугу вашій родині. Вона офіційно передасть мені управління «Аркадією». Це врятує вашого батька від в’язниці.

— Ти змусив її! — вона вигукнула це, стискаючи кулаки.

— Ти забрав у неї все, що вона будувала роками!

Я зупинився і подивився на неї зверху вниз.

— Я забрав те, що було приречене на загибель. «Аркадія» була розікрадена зсередини вашим «святим» батьком ще до того, як я поставив перший підпис на контракті. Адріана просто не хотіла цього бачити. Вона — ідеалістка в світі, де ідеалістів з’їдають на сніданок.

Я зробив крок до неї, і вона мимоволі втиснулася в стіну поруч із великим дзеркалом. Я простягнув руку і легенько торкнувся її підборіддя, змушуючи підняти голову.

— Ти знаєш, чому Віктор так за тебе переймається? — мій голос став тихим, майже лагідним.

— Бо він бачить у тобі те, що давно втратив сам. Чистоту. Але в цьому будинку чистота — це лише біле полотно, на якому я збираюся малювати свою історію.

— Відпусти мене, — прошепотіла вона, заплющивши очі.

— Ти вільна ходити по будинку, Єво. Але не намагайся лізти в кабінет Віктора або в мій сейф. Там лежать речі, які можуть зруйнувати твій крихкий світ остаточно.

Я розвернувся і пішов до свого кабінету, відчуваючи її погляд між лопатками. Сьогодні в місті Віктор мав закрити всі рахунки Адріани. Це був фінальний акт ізоляції. Без грошей, без зв’язку, без підтримки — вона залишиться сам на сам зі мною. Мені було потрібно, щоб вона відчула повну безпорадність. Тільки тоді вона перестане боротися і почне слухати.

Я сів за стіл і відкрив ноутбук. На екрані з’явилася карта пересування машини Віктора. Вони вже були в центрі. Я бачив, як вони зупинилися біля головного офісу банку.

«Ціна чужого гріха», — назва, яку я дав цій папці в своєму архіві, була занадто точною. Батько цих дівчат продав їх мені в ту ніч, коли прийшов просити про відстрочку платежу. Він плакав, він благав, але коли я запропонував цей «місяць опіки», він не вагався ні секунди. Він просто підписав папери й зник у ніч, залишивши своїх доньок на поталу вовку.

Я натиснув кнопку внутрішнього зв’язку.

— Охорона, — відповів голос з динаміка.

— Єва в холі. Нехай гуляє в саду, якщо захоче, але під наглядом камер. Якщо наблизиться до воріт

— доповісти негайно.

Я вимкнув зв’язок і відкинувся на спинку крісла. Адріана думала, що місяць — це термін її покарання. Вона не розуміла, що це термін мого володіння. Я хотів не просто компанію. Я хотів, щоб вона дивилася на мене так, як дивилася на свого батька — з вірою. Але щоб ця віра була заснована не на любові, а на усвідомленні того, що я — єдине, що стоїть між нею та прірвою.

Раптом на екрані спалахнув червоний індикатор. Сигнал тривоги з машини Віктора. Я миттєво підхопився.

— Вікторе, що відбувається? — я вигукнув у гарнітуру, але у відповідь почув лише гуркіт, шум розбитого скла і далекий, приглушений крик Адріани.

Зв'язок обірвався. Мій пульс підскочив. Це не було частиною плану. Хтось ще вирішив, що дівчата — занадто цінний актив, щоб залишати його тільки мені.