Глава 7

Віктор

Я стояв у затінку коридору, слухаючи, як за дверима Адріани затихли кроки. Ніч у цьому маєтку ніколи не була спокійною — вона лише затамовувала подих, готуючись до чергового кидка. Моя зміна тривала вже дванадцяту годину, але сон був останньою річчю, про яку я міг думати.

Двері кабінету Марка відчинилися, випустивши смугу жовтого світла на килимову доріжку. Він вийшов, на ходу застібаючи ґудзики на манжетах. Його обличчя було задоволеним — так виглядає хижак, який щойно загнав жертву в кут, але вирішив погратися з нею перед обідом.

— Вікторе, зайди, — кинув він, не дивлячись на мене.

Я мовчки увійшов. У кабінеті все ще пахло Адріаною — тим солодкувато-гірким мигдалем, який виїдав мені мозок. На столі лежала підписана папка.

— Ти перевірив камери в кімнаті Єви? — Марк сів у крісло, закидаючи ноги на стіл.

— Камер у спальнях немає, Марку. Ми про це домовлялися. Тільки коридори та периметр.

Він примружився. Його пальці почали ритмічно постукувати по підлокітнику.

— Зміни це. Я хочу знати кожен їхній крок. Особливо молодшої. Вона — запобіжник для Адріани. Якщо Єва хоч на мить відчує себе занадто вільною, Адріана знову почне показувати зуби.

— Я не буду ставити камери в спальнях дівчат, — мій голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай, але в ньому з’явився метал.

Марк повільно опустив ноги на підлогу. Напруга в кімнаті стала майже фізичною. Він підвівся і підійшов до мене впритул. Ми були майже одного зросту, але він завжди вмів тиснути своєю владністю.

— Ти забуваєшся, Вікторе. Твоя лояльність куплена мною разом із твоїми боргами та твоїм минулим. Ти робиш те, що я кажу.

— Моя робота — їхня безпека. Вторгнення в приватність не має стосунку до безпеки. Це параноя. Адріана підписала все. Чого тобі ще треба?

— Мені треба, щоб вони були зламані, — просичав він мені в обличчя.

— Я хочу, щоб через місяць вони не могли дихати без мого дозволу. І ти мені в цьому допоможеш. Бо якщо ні — я знайду того, хто з радістю займе твоє місце. І повір, він не буде таким «гуманним» до Єви, як ти.

Я відчув, як кров прилила до обличчя. Рука сама собою стиснулася в кулак за спиною. Він знав. Цей виблюдок знав, що я відчуваю до молодшої сестри те, чого не мав би відчувати професіонал. Це не було кохання — це було щось середнє між батьківським інстинктом і хворобливою потребою захистити щось чисте в цьому брудному світі.

— Я зрозумів, — видавив я крізь зуби.

— Ось і добре. Завтра вранці вивезеш Адріану в місто. Нехай побачить, що її колишнє життя закінчилося. Зайди в банк, закрий її особисті рахунки. Вона має залежати від моєї картки навіть у дрібницях.

Я кивнув і вийшов, не чекавши на подальші вказівки. Коридор здавався нескінченним. Я зупинився біля дверей Єви. З-за них не доносилося жодного звуку. Вона, мабуть, плакала, поки не заснула.

Я дістав телефон і перевірив монітори. Периметр чистий. Охорона на воротах доповіла про зміну варти. Все йшло за планом Марка.

«Ціна чужого гріха», — згадав я слова Адріани. Вона й не здогадувалася, наскільки була права. Її батько вкрав мільйони в людей, які не жартують. Марк був лише вершиною айсберга. Якби він не забрав їх сюди, дівчат уже б не було серед живих. Але чи було це життя тут кращим за смерть?

Я спустився на перший поверх і вийшов на терасу. Дощ посилився, змиваючи пил із мармурових статуй у саду. Я закурив, дивлячись на темні вікна другого поверху.

В кишені завібрував другий телефон. Той, про який Марк не знав. Повідомлення від мого інформатора: «Люди твого господаря почали зливати акції "Аркадії". Він готує повне поглинання за тиждень».

Значить, місяць — це лише формальність. Він збирається розправитися з ними набагато швидше.

Я затягнувся востаннє і відкинув недопалок. Марк думав, що тримає мене на короткому повідку. Він думав, що я — лише інструмент. Але інструменти іноді ламаються в руках майстра, якщо він тисне занадто сильно.

Я повернувся в будинок. Повз мене пройшов один із молодших охоронців.

— Вікторе, бос просив перевірити підвал. Каже, там якісь проблеми з вентиляцією.

— Я сам перевірю, — відрізав я.

Мені треба було побути в темряві. Там, де не було камер, де не було запаху мигдалю і де я міг хоча б на мить перестати бути псом Марка. Я знав, що завтрашній виїзд у місто стане початком кінця. Питання лише в тому — чийого саме кінця.