Глава 5

Марк

Звук розбитого кришталю все ще вібрував у повітрі мого кабінету. Адріана стояла біля столу, важко дихаючи, а біля її ніг розлетілися скалки моєї улюбленої склянки. Вона щойно намагалася дати мені ляпаса, але я перехопив її руку, і в цій боротьбі посуд полетів на підлогу.

— Ти думала, що можеш просто кидатися на мене в моєму ж домі? — я не відпускав її зап’ястя, відчуваючи, як пульс Адріани калатає під моїми пальцями.

— Я ненавиджу тебе, Марку! — вона вигукнула це так близько, що я відчув тепло її подиху.

— Ти затягнув нас сюди силою. Ти зламав життя моєму батькові!

— Твій батько зламав його сам, коли вирішив, що він розумніший за казино і податкову службу, — я смикнув її на себе, змушуючи майже впритул притулитися до моїх грудей.

— Я лише підібрав те, що він викинув на смітник. Тобі пощастило, що це був я, а не ті колектори, які вже гострили ножі на твою сестру.

Вона здригнулася при згадці про Єву. Це була її слабка точка, і я знав, як на неї тиснути.

— Ти обіцяв, що вона буде в безпеці, — прошепотіла вона, втрачаючи запал.

— Вона в безпеці. Поки ти виконуєш свою частину угоди. Сідай і підписуй.

Я кинув на стіл теку з документами про передачу активів «Аркадії». Це була остання перепона на моєму шляху до повного контролю над ринком, і Адріана була ключем, який відкривав ці двері.

Вона тремтячими руками взяла ручку. Її погляд ковзав по рядках, але я знав, що вона нічого не бачить. Вона просто бачила свою капітуляцію.

— Чому я? — раптом запитала вона, піднявши очі.

— Чому ти не просто забрав компанію через суд? Навіщо цей місяць тут? Навіщо цей цирк з «перебуванням»?

Я обійшов стіл і став за її спиною. Мої руки лягли на її плечі, відчуваючи, як вона напружилася, ніби очікуючи удару. Я нахилився до її вуха.

— Тому що мені мало твоїх акцій, Адріано. Мені мало твого підпису. Я хочу побачити, як ти добровільно визнаєш, що належиш мені. Я хочу зламати ту гордість, якою ти так хизувалася на кожному благодійному вечорі. Ти завжди дивилася на мене зверху вниз, як на «нового багатія» з брудними руками. Тепер твої руки будуть такими ж брудними.

— Ти хворий, — вона поставила підпис, майже розриваючи папір пером.

— Можливо. Але тепер я твій єдиний закон.

Я забрав документи й кинув їх у сейф. Гра тільки починалася.

— Твоя спальня навпроти моєї. Віктор принесе твої речі. І запам’ятай: якщо я почую хоча б натяк на те, що ти намагаєшся зв’язатися з батьком або втекти — Єва першою дізнається, як виглядає справжній підвал мого офісу.

Адріана мовчки розвернулася і вийшла, грюкнувши дверима так, що стіни здригнулися. Я сів у крісло і знову налив собі віскі, цього разу в нову склянку. Але задоволення не прийшло. Чомусь замість тріумфу я відчував дивне подразнення. Її опір розпалював у мені щось таке, що я не міг контролювати логікою.

Раптом у двері постукали. Це був Віктор.

— Все зроблено? — запитав він, не заходячи всередину.

— Вона підписала. Відвези документи юристам завтра о восьмій ранку.

— А дівчата? — Віктор завагався.

— Єва дуже налякана. Вона ледь не вибила двері, коли почула ваші крики.

Я подивився на свою праву руку. Віктор зазвичай не переймався станом моїх жертв. Його голос звучав інакше.

— Ти занадто сильно переймаєшся цією дитиною, Вікторе. Твоя робота — охороняти периметр, а не працювати психологом.

— Вона просто дитина, Марку. Вона ні в чому не винна.

— У цьому світі ніхто не винний, поки не програє. Йди. І не спускай очей з камер. Я не хочу сюрпризів посеред ночі.

Віктор кивнув і пішов. Я залишився один. Тиша в будинку стала важкою. Я знав, що за кілька стін від мене Адріана зараз, мабуть, проклинає моє ім’я, а Єва тремтить під ковдрою. Це була ціна моєї влади. Але чомусь запах мигдалю, що залишився в кабінеті після Адріани, заважав мені зосередитися на наступному кроці.

Я підійшов до вікна. Дощ почав барабанити по склу. Попереду був довгий місяць, і я вже не був певен, хто в цьому будинку насправді є мисливцем, а хто — здобиччю. Моя «Межа покори» виявилася куди тоншою, ніж я розраховував.