❦ Епілог. Елара

Елара стояла за барною стійкою й намагалася згадати, куди поставила маленьку керамічну миску з оливками.

Вона точно тримала її в руках п’ять хвилин тому. Або десять. Або до того, як Олівія пробігла через кухню з криком, що дідусь Вільям “знову неправильно тримає дракона”, а Адріан, навіть не піднімаючи голови від духовки, сухо відповів, що в цьому домі все не правильно робить лише один Блеквуд, і це не він.

Елара тоді розсміялася.

Тихо, майже собі під ніс, бо все ще не звикла до того, що сміх може з’являтися без провини.

На кухні пахло запеченим м’ясом, розмарином, лимоном, теплим хлібом і трохи — ваніллю, бо Хлоя наполягла, що десерт треба було привезти заздалегідь, “щоб не було твоїх героїчних спроб приготувати все самій”. Елара сперечалася лише для вигляду. Насправді їй подобалося, що сьогодні в її домі буде надто багато людей, надто багато голосів, надто багато дитячого шуму, випадкових обіймів, дзвону келихів і розмов, які перебиватимуть одна одну.

Колись вона боялася повних кімнат.

У повних кімнатах завжди було надто багато свідків для чужої брехні й надто мало людей, які могли побачити правду.

Тепер повна кімната здавалася їй доказом, що життя все-таки можна зібрати заново. Не таким, яким воно було до руйнування. Не чистим, не ідеальним, не правильним, як у чужих історіях. Але своїм.

Елара знайшла миску з оливками біля кавомашини, куди точно не ставила її свідомо, і похитала головою.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Тепер я ховаю закуски від самої себе.

— Це вже не неуважність, а стратегія, — озвався Адріан з іншого боку кухні. — Гості приходять голодними, а ти створюєш квест.

Вона кинула на нього погляд поверх барної стійки.

— Якщо ти зараз скажеш Тео, що перед вечерею треба знайти оливки, він справді почне шукати.

— Тео прийде з двома дітьми. Він і так щось шукатиме весь вечір.

Елара посміхнулася й переставила миску ближче до тарілок. Тео й Хлоя мали приїхати першими, але вже запізнювалися на двадцять хвилин, бо їхні близнюки, за словами Хлої, “влаштували дипломатичну кризу через однакові шкарпетки”. Ліам обіцяв бути “майже вчасно”, що в перекладі з мови Ліама означало будь-який момент між сімнадцятою і кінцем тижня. Амелія мала приїхати після обіду прямо з аеропорту, бо нарешті повернулася зі своєї довгої подорожі, яку всі називали відпусткою, а сама Амелія — “втечею з користю для нервової системи”. Батьки Елари вже були в місті й зупинилися неподалік. Тітка Шарлотта, як завжди, написала три повідомлення про те, що не любить великі вечері, а потім прислала четверте з уточненням, чи треба привезти її фірмовий пиріг.

Вільям приїхав раніше за всіх.

Це теж стало дивною, майже смішною традицією.

Він завжди приїздив раніше, ніж його просили, але ніколи не входив без дозволу. Дзвонив у двері, стояв на порозі з таким виглядом, ніби готовий прийняти будь-яку відповідь, навіть якщо ця відповідь буде “сьогодні ні”. Перші місяці Елара справді іноді казала “сьогодні ні”. Він кивав, залишав принесену книгу чи маленьку коробку з печивом на столику біля дверей і йшов, не пояснюючи, не виправдовуючись, не роблячи зі своєї стриманості новий спосіб тиску.

Мабуть, саме це з часом і зламало в ній перший шар спротиву.

Не його слова.

Його мовчання там, де раніше він обов’язково говорив би.

Елара витерла руки рушником і подивилася у вітальню.

Вільям сидів на килимі біля низького столика. На ньому був дорогий темний светр, який зовсім не пасував до того, що він тримав у руці дерев’яного дракона з криво приклеєним крилом. Олівія стояла навпроти нього з таким серйозним виглядом, ніби проводила інструктаж перед військовою операцією.

— Ні, дідусю Вільяме, — сказала вона терпляче. — Якщо дракон поранений, його не можна нести за хвіст. Це нечемно і медично неправильно.

Вільям уважно подивився на дракона, потім на Олівію.

— Медично неправильно?

— Так. У нього може бути перелом.

Елара притиснула губи, щоб не розсміятися голосніше.

Вільям, здається, теж боровся з посмішкою, але дуже поважно переклав дракона на долоню.

— Дякую за консультацію, докторко Грейсон-Блеквуд.

Олівія насупилася.

— Я ще не докторка. Я поки просто знаю краще.

— Це сімейне, — озвався Адріан з кухні.

Олівія озирнулася на нього.

— Ви зараз про мене чи про маму?

— Я достатньо розумний, щоб не відповідати на це питання при обох.

Елара вже не втрималася й засміялася.

Адріан підійшов до неї ззаду саме тоді, коли вона потягнулася до тарілки з зеленню. Його рука лягла їй на поперек, а потім ковзнула на помітно округлений живіт так природно, ніби весь світ завжди мав закінчуватися цим жестом.

Елара завмерла на секунду.

Вона досі іноді завмирала.

Не від страху. Від неможливості повірити, що це тепер її життя.

Адріан помітив, звісно. Він завжди помічав, навіть коли вдавав, що не помічає, аби не лякати її власною уважністю.

— Втомилася? — спитав він тихо, нахиляючись до її скроні.

— Ні.

— Еларо.

— Трохи.

Він поцілував її в плече, потім розвернув до себе настільки, щоб подивитися в очі.

— Ти можеш сісти. Ніхто не скасує вечерю через те, що ти п’ять хвилин не керуватимеш усесвітом.

— Ти не знаєш, наскільки тендітний цей усесвіт. Там десь Ліам із пляшкою вина.

— Це справді загроза.

Вона посміхнулася, але його долоня залишилася на її животі, тепла й обережна. Дитина ворухнулася під його рукою так м’яко, що обличчя Адріана змінилося. Завжди змінювалося. Скільки б разів це не ставалося, у його погляді щоразу з’являлося те саме тихе здивування, від якого Елара відчувала, як у грудях розливається ніжність.

— Він знову тебе почув, — сказала вона.

— Або вона.

— Ми ж домовилися не сперечатися до народження.

— Я не сперечаюся. Я дипломатично залишаю варіанти відкритими.