❦ Розділ 30. Адріан

Адріан зрозумів, що запізнився, ще до того, як зайшов у квартиру Елари.

Не тому, що Маркус сказав це вголос. Не тому, що люди служби безпеки стояли біля дверей із такими обличчями, з якими не повідомляють хороших новин. І навіть не тому, що замок був пошкоджений, а двері трималися причиненими лише завдяки одному кривому язичку, який більше не виконував своєї функції.

Він зрозумів це по тиші.

У квартирі не було того живого, побутового безладу, який мав би залишитися після жінки, що поспіхом збирає речі для доньки. Не було кроків, голосу, роздратованого “Адріане, я ж казала, що напишу”, не було навіть звуку води у ванній чи шурхоту пакета. Була тільки тиша після боротьби, і вона виявилася страшнішою за будь-який крик.

Маркус зустрів його в коридорі біля дитячої. На обличчі в нього не було нічого зайвого, але Адріан знав його достатньо давно, щоб зрозуміти: усе погано.

— Її тут немає, — сказав Маркус тихо. — Ми прийшли за сім хвилин після твого дзвінка. Двері вже були відчинені, у під’їзді ніхто нічого не бачив або не хоче говорити. Камери з двору переглядаємо, але він завів машину в сліпу зону.

Адріан не відповів.

Він зайшов у дитячу кімнату й зупинився посеред підлоги.

Речі Олівії були розкидані так, ніби хтось розірвав маленький домашній світ навпіл. На килимі лежала кофта, поруч піжама з місяцями, зарядка, розчесаний светр, який упав із шафи, і шкарпетки із зірками. Саме ті, по які Елара приїхала.

Адріан повільно нахилився й підняв їх.

М’які, дитячі, безглуздо теплі в його руці.

Його груди стиснуло так, що на секунду стало важко вдихнути. Він уявив Елару, яка стоїть у цій кімнаті, складає речі, читає повідомлення від Амелії, думає про Олівію й, можливо, хоче швидше повернутися в центр, бо донька може прокинутися й запитати маму.

Він мав приїхати раніше.

Ця думка була марною, але вона вже впилася в нього зубами.

— Телефон знайшли? — спитав він, не впізнаючи власного голосу.

Маркус кивнув і показав на ліжко.

— Під дитячим ліжком. Екран цілий, останні вхідні — твої.

Адріан підійшов, узяв телефон Елари й увімкнув екран. На ньому висвітилися його пропущені виклики. П’ять поспіль. Потім ще два. Потім повідомлення, яке вона так і не прочитала.

Він дивився на список і розумів, що весь цей час дзвонив не їй. Він дзвонив у кімнату, де вже нікого не було, у простір, де залишилися тільки дитячі речі, пошкоджений замок і сліди її боротьби.

— Вона билася, — сказав Маркус.

Адріан підняв очі.

— Що?

Маркус показав на подряпину на дверній коробці, потім на ключі, які лежали біля шафи, і на кілька крапель крові на підлозі. Його голос залишався рівним, але в ньому було щось важке.

— Судячи з того, що навкруги кімнати, вона намагалася вибігти. Тут сліди боротьби, його кров, можливо, від ключів або рамки. Це не було тихо.

Адріан повільно стиснув шкарпетки в руці.

Елара боролася.

Звісно, вона боролася.

Вона завжди боролася, навіть коли боялася. Навіть коли її ставили перед вибором, якого не мало існувати. Навіть коли шість років тому Вільям прийшов у її дім і забрав у неї право бути чесною. Елара могла помилятися, могла тікати, могла мовчати, могла ховатися за страхом, але пасивною вона ніколи не була.

— Знайди його, — сказав Адріан.

Маркус не відповів одразу. Він дивився на нього так, ніби перевіряв, чи залишилася в ньому здатність чути.

— Ми знайдемо, але це може не бути швидко. Пірс готувався. Він знав де камери, підбирав маршрути, сліпі зони. Це не імпульс.

Адріан повільно повернувся до нього.

— Тоді знайди його не швидко. Знайди його правильно. Мені потрібна Елара живою, а не твоя красива доповідь про те, чому ми майже встигли.

Маркус прийняв удар без образи.

— Я зрозумів.

У коридорі хтось із людей служби безпеки говорив із поліцією. У квартирі фотографували сліди, знімали відбитки, перевіряли під’їзд і сусідів. Усе рухалося, як мало рухатися, але Адріану здавалося, що кожна секунда розтягується до неможливості.

Телефон у його кишені завібрував.

Нора.

Він відповів не одразу, бо вже знав, що почує.

— Олівія прокинулася, — сказала Нора без зайвих вступів. — Вона питає, де мама.

Адріан заплющив очі.

Ось вона, друга частина жаху.

Не квартира. Не Логан. Не пошуки.

Дитина, яка чекає маму з речами, а мама не повертається.

— Я їду в центр, — сказав він.

Маркус швидко повернув голову.

— Адріане…

Він закінчив дзвінок із Норою й подивився на Маркуса так, що той замовк.

— Ти продовжуєш пошук. Усе, що знаходиш, одразу мені. Але я не залишу Олівію прокидатися в страху без жодного з батьків поруч.

Маркус кивнув.

— Їдь. Я триматиму тебе в курсі.

Адріан поклав шкарпетки із зірками в кишеню пальта. Не знав, навіщо. Можливо, тому що Елара не встигла їх забрати. Можливо, тому що Олівія попросила саме їх. Можливо, тому що в ту мить йому потрібно було тримати в руці хоч щось, що ще не встиг забрати Логан Пірс.

Коли Адріан приїхав у центр, Олівія вже не спала.

Вона сиділа в ліжку, бліда й напружена, з ведмедиком у руках. Амелія була поруч, Нора стояла біля вікна, докторка Джонсон говорила з медсестрою біля дверей. Усі вони намагалися виглядати спокійними, але діти дуже швидко вчаться бачити неправду в обличчях дорослих.

Олівія побачила Адріана й одразу випросталася.

— Де мама?

Питання було простим, але в ньому не було дитячої наївності. Ліві вже знала, що дорослі іноді ховають найстрашніше за словами “все добре”. Вона дивилася на нього саме так, ніби заздалегідь попереджала: не брешіть мені.

Адріан підійшов не надто близько й опустився на стілець, на який вона сама колись дозволила йому сісти. Він чув, як за спиною стихли всі голоси. Нора, Амелія, Джонсон — усі чекали, що він скаже.