❦ Розділ 29. Елара

Елара сказала собі, що це займе не більше двадцяти хвилин, і повторила це подумки так уперто, ніби звичайна фраза могла втримати вечір у межах нормальності.

До квартири, зібрати речі, перевірити список, повернутися в центр. Олівія спала після вечірніх ліків, Амелія залишалася біля неї, докторка Джонсон сказала, що ніч має бути стабільною, якщо не підніметься температура. Ніхто не говорив слова “добре” занадто впевнено, бо всі вже навчилися боятися передчасної радості, але в голосі лікарки вперше за довгий час було трохи більше спокою.

Елара мала б триматися саме за це.

Олівії ставало краще. Її організм відповідав на лікування, вона сьогодні попросила читати, трохи сміялася з того, як Адріан надто серйозно вимовляв фрази з дитячої книжки, а потім дозволила йому залишитися на кілька хвилин довше. Наприкінці візиту вона навіть сказала, що завтра він може дочитати розділ, і Адріан прийняв це так обережно, ніби йому дали не дозвіл, а щось крихке й живе.

Саме через це Елара поїхала додому сама.

Їй здавалося, що якщо вона швидко візьме речі й повернеться, нічого не станеться. Вона не хотіла просити охорону провести її до квартири. Не хотіла знову відчувати, що її життя належить чужим маршрутам, чужим рішенням і чужим пересторогам. Після всього, що сталося, їй потрібна була бодай маленька ілюзія звичайності: просто жінка їде додому по дитячі речі, бо донька попросила шкарпетки із зірками.

Таксі зупинилося біля її будинку трохи після десятої. Вулиця була вологою після дощу, ліхтарі відбивалися в асфальті довгими жовтими смугами, а повітря пахло мокрим листям і холодним каменем. Елара розрахувалася з водієм, вийшла з машини й автоматично озирнулася через плече.

На протилежному боці вулиці нікого не було.

Жодного чоловіка в сірому пальті. Жодного силуету біля ліхтаря. Жодного погляду, від якого шкіра на потилиці вкривалася холодом.

Вона затрималася на тротуарі ще на кілька секунд, переконуючи себе, що саме так і виглядає звичайний вечір. Старий під’їзд, вікна сусідів, темна машина за кілька метрів, мокрі сходи перед дверима, чиєсь приглушене радіо з відкритої кватирки на другому поверсі. Усе це не мало бути страшним.

Елара зайшла в під’їзд, піднялася на третій поверх і дістала ключі. Пальці трохи мерзли, тому замок піддався не з першого разу. Вона тихо вилаялася собі під ніс, нарешті відімкнула двері й увійшла у квартиру.

Першим рухом вона зачинила двері на обидва замки.

Другим — перевірила телефон.

На екрані висіло повідомлення від Амелії.

Амелія: Ліві спить. Прокинулась на хвилину й попросила шкарпетки із зірками, якщо знайдеш.

Елара посміхнулася так м’яко, що в неї защеміло в грудях.

Шкарпетки із зірками.

Після всіх аналізів, крапельниць, страхів, камер, невідомого переслідувача й розмов із лікарями саме це дитяче прохання тримало її в реальності найміцніше. Не великі плани, не прогнози, не слова про правильний напрямок лікування, а маленькі теплі шкарпетки, які Ліві хотіла мати поруч у лікарні.

У коридорі було темно, але Елара не ввімкнула світло одразу. Квартира зустріла її тишею, яка здалася майже чужою після нескінченного лікарняного шуму. Тут не гуділи апарати, не скрипіли колеса візків, не перемовлялися медсестри за дверима. Тут були тільки дитячі черевички біля входу, куртка Олівії на гачку, списки на холодильнику й маленький стікер на дзеркалі, де Ліві кілька місяців тому намалювала криве сонце.

Елара торкнулася стікера пальцем, наче могла через цей паперовий квадратик передати доньці тепло.

— Я швидко все знайду й повернуся, сонечко, — прошепотіла вона, хоча в квартирі не було нікого, хто міг би її почути.

Вона ввімкнула світло в коридорі, потім у дитячій, але решту квартири залишила в напівтемряві. Не хотіла, щоб вікна світилися занадто яскраво. Не хотіла навіть зізнаватися собі, чому тепер думає про такі речі.

У кімнаті Олівії все залишалося так, ніби донька просто вийшла на кілька годин. Книжки нерівною стопкою біля ліжка, коробка з олівцями на столі, маленький светр на спинці стільця, запасний ведмідь на подушці. Не той, лікарняний, а домашній, старіший, із трохи затертим вухом і ниткою на лапі, яку Елара все збиралася пришити нормально.

Вона поставила сумку на ліжко й почала збирати речі за списком, який тримала в голові, бо такі списки матері пам’ятають краще за власні потреби. Шкарпетки із зірками. Тепла кофта. Піжама з маленькими місяцями. Гребінець. Зарядка. Запасна резинка для волосся, бо Ліві не любила, коли гумка тягнула.

Рухи були швидкими й точними, але десь під шкірою все одно жила напруга. Елара намагалася не озиратися на двері дитячої занадто часто, однак кожен звук у під’їзді, кожен шурхіт за стіною, кожен скрип старої труби змушував її завмирати на мить.

Телефон завібрував на краю ліжка.

Адріан: Ти вже вдома?

Вона прочитала повідомлення й відчула дивну суміш роздратування та тепла. Роздратування — бо їй не хотілося, щоб хтось перевіряв кожен її рух. Тепло — бо це був Адріан, і він питав не для контролю, а тому, що хвилювався.

Вона набрала відповідь.

Елара: Я вже вдома. Збираю речі й скоро повертаюся.

Хотіла додати “все нормально”, але стерла ці два слова ще до відправлення. Останнім часом вони звучали надто крихко, майже небезпечно. Наче варто сказати “все нормально” — і світ відразу доведе протилежне.

Вона відправила повідомлення без додатку, поклала телефон назад і відкрила нижню шухляду комода. Шкарпетки із зірками лежали там, де й мали бути, скручені в маленький м’який клубок. Ліві завжди точно знала, що просить.

Елара взяла їх у руку й на секунду притиснула до грудей. Тканина була тепла від кімнати, м’яка, домашня, майже нестерпна у своїй простоті.

— Тільки одужай, — сказала вона пошепки. — Будь ласка, просто одужай.

Десь у коридорі квартири щось тихо скрипнуло.