❦ Розділ 28. Адріан

Адріан не поїхав додому після того, як таксі Елари зникло за поворотом.

Він ще кілька хвилин стояв біля входу до центру, дивлячись на протилежний бік вулиці. Там уже нікого не було. Лише мокрий тротуар, темні машини вздовж бордюру, жовте світло ліхтаря, що розмивалося в калюжі.

Але він бачив достатньо.

Елара не вигадала.

Вона не перебільшила.

І не просто злякалася через втому.

Чоловік у сірому пальті справді дивився на неї. Не випадково. Не поспіхом. Не так, як дивляться люди, котрі на мить зустрілися поглядами з незнайомкою біля лікарні.

Він дивився так, ніби чекав, коли вона його помітить.

І це було найгірше.

Адріан повільно дістав телефон і набрав Маркуса.

Той відповів після другого гудка.

— Слухаю.

— Мені потрібні записи з камер біля центру за останні два тижні. Вхід, парковка, бічний вихід, вулиця навпроти. Без офіційного запиту поки що. Через службу безпеки центру, максимально тихо.

Маркус не став ставити зайвих питань. Саме за це Адріан колись і почав із ним працювати.

— Хтось загрожує пацієнтам?

— Поки не знаю.

— Еларі?

Адріан стиснув телефон у руці.

— Можливо.

На тому кінці лінії настала коротка пауза.

— Що саме шукаємо?

— Чоловік. Сіре пальто. Середній зріст. Темне волосся. Сьогодні стояв через дорогу від головного входу близько восьмої вечора. Елара бачила його біля центру, клубу і свого будинку.

— Тричі?

— Щонайменше.

Голос Маркуса став холоднішим.

— Це вже не випадковість.

— Саме тому я дзвоню тобі.

Адріан повернувся й подивився крізь скло дверей у хол центру. Усередині було тихо. Чергова адміністраторка говорила з медсестрою біля стійки, десь у глибині коридору блиснуло світло ліфта.

За кілька поверхів вище спала Олівія.

Олівія, якій сьогодні стало трохи краще.

Олівія, яка сміялася.

Олівія, біля центру якої стояв невідомий чоловік.

— Мені потрібні також записи камер біля клубу, — сказав Адріан. — Службовий вхід, вулиця навпроти, парковка. І будинок Елари. Якщо камер недостатньо — сусідні магазини, банкомати, дорожні камери, усе, що зможеш дістати.

— Я почну з центру. Потім клуб. Потім будинок.

— Ні. Паралельно.

Маркус замовк на секунду.

— Це потребуватиме людей.

— То візьми людей.

— Елара знає?

Адріан повільно видихнув.

Ось тут починалося складне.

Раніше він би сказав: неважливо.

Раніше він би вже поставив охорону біля її дверей, наказав би водіям змінити маршрути, змусив би центр не випускати її саму після заходу сонця й назвав би це захистом. Раніше він би не питав, чи вона хоче, щоб її знову оточили чужі рішення.

Але тепер він бачив її обличчя, коли вона сказала: “Я втомилася від того, що за мною хтось стежить, хтось вирішує, хтось знає більше, ніж я.”

— Вона знає, що я перевірю, — відповів Адріан. — Не роби нічого, що виглядатиме як спостереження за нею. Мене цікавить він. Не вона.

— Зрозумів.

— І Маркусе.

— Так?

— Жодних контактів із Олівією. Жодних людей біля палати. Жодних зайвих облич у центрі. Якщо потрібен хтось на місці — тільки через службу безпеки й так, щоб дитина нічого не помітила.

— Прийнято.

Адріан завершив дзвінок і ще кілька секунд тримав телефон біля вуха, хоча лінія вже обірвалася.

Йому хотілося діяти швидше.

Жорсткіше.

З голосом, який не допускав спротиву.

Але він уже знав ціну дорослих рішень, прийнятих замість когось.

Вільям колись теж називав це захистом.

Адріан не дозволив собі закінчити думку.

Телефон завібрував у долоні.

Елара: Я вдома. Через двадцять хвилин назад у центр.

Він перечитав повідомлення двічі. Вона написала, як обіцяла.

Маленька річ.

Але останнім часом усе важливе було маленьким.

Адріан: Добре. Напиши, коли повернешся.

Пауза.

Елара: Я пам’ятаю.

Він майже посміхнувся.

Майже.

Адріан: Я теж.

Відповіді не було.

І це було нормально.

Першу ніч він майже не спав.

Повернувся до будинку близько одинадцятої, але не пішов у спальню. Залишив пальто на спинці крісла в кабінеті, розстебнув манжети сорочки й відкрив ноутбук. Замість робочих таблиць і юридичних документів на екрані з’явився перший файл від Маркуса.

Камера головного входу.

Сьогодні, 20:14.

Елара виходить із центру. Втомлена. У темному пальті, з сумкою на плечі. Зупиняється біля таксі. Повертає голову.

На іншому боці вулиці — чоловік.

Кадр був нечіткий. Ліхтар засвічував частину обличчя, комір пальта піднятий, голова трохи нахилена. Але поза впізнавана. Нерухома. Занадто зосереджена.

Адріан збільшив зображення.

Обличчя розсипалося пікселями.

Він відкинувся на спинку крісла й стиснув щелепу.

Ще один файл.

Три дні тому. Камера біля бокового входу центру.

Елара сідає в машину. Той самий чоловік стоїть за деревом через дорогу. Цього разу він не дивиться прямо на неї, але повертає голову в момент, коли вона зачиняє дверцята.

Ще файл.

Клуб.

Службовий вихід.

Елара виходить із Мартою. Зупиняється, читає повідомлення. Через дорогу — сіре пальто. Чоловік біля темної машини.

Адріан поставив відео на паузу.

Він був там.

Він справді був там.

Елара кілька днів носила цей страх сама, переконуючи себе, що їй здається. Вона бачила чоловіка біля лікарні, біля роботи, біля дому — і мовчала, бо боялася принести ще одну тривогу в життя Олівії.

Адріан закрив очі.

— Чорт, — тихо сказав він у порожній кабінет.

На столі лежало печиво Олівії. Поруч — книжка, яку він мав принести завтра, якщо вона дозволить. Дві речі з її маленького світу, зовсім недоречні серед темного дерева, скла й файлів спостереження.