❦ Розділ 27. Елара

Перші дні після правди не стали легшими.

Елара чомусь думала, що після найстрашнішої розмови настане бодай якась ясність. Нехай болюча, нехай важка, але ясність. Наче правда мала розставити все по місцях, дати їм новий порядок, нові правила, нове повітря.

Натомість прийшла тиша.

Олівія мовчала більше, ніж зазвичай. Вона не відверталася від Елари, не відштовхувала її руку, не плакала ночами, але в її погляді з’явилося щось нове — обережна відстань. Невелика. Майже непомітна для чужих. Але для Елари ця відстань була нестерпною.

Раніше Ліві тягнулася до неї автоматично: прокидалася — шукала маму очима, боялася процедури — стискала її пальці, втомлювалася — клала голову їй на руку. Тепер вона теж робила це, але іноді після короткої паузи. Наче згадувала, що любить маму, але водночас пам’ятає, що мама збрехала.

І Елара не мала права ображатися на цю паузу.

Першого ранку після розмови Олівія довго дивилася у вікно. На підвіконні лежала книжка, яку приніс Адріан. Вона не відкрила її одразу. Лише попросила покласти поруч, щоб “подивитися пізніше”.

Елара сиділа біля ліжка й поправляла край ковдри. Уже втретє. Уже без потреби. Її пальці постійно шукали заняття: розгладити тканину, пересунути стакан із водою, перевірити, чи не впала серветка, чи не з’їхав плед. Вона розуміла, що робить це не для Олівії, а для себе. Коли руки зайняті, страх наче має менше місця.

— Мамо, — тихо сказала Ліві.

Елара одразу завмерла.

— Так, сонечко?

Олівія не повернулася до неї. Дивилася на сіре небо за вікном, на краплі, що збігали по склу нерівними доріжками.

— А коли я народилася, він теж не знав?

Запитання було тихим. Без докору. Саме тому воно боліло.

Елара повільно прибрала руки з ковдри й поклала їх собі на коліна.

— Ні. Не знав.

Олівія кивнула, наче просто поставила галочку в невидимому списку.

— А коли я навчилася ходити?

Елара стиснула пальці.

— Не знав.

— А коли я вперше пішла в садок?

— Теж не знав.

Олівія довго мовчала. У коридорі хтось тихо розмовляв із медсестрою, десь ближче до поста скрипнули колеса візка. Звичайні лікарняні звуки, від яких життя не ставало нормальним, лише вперто продовжувалося.

— Він багато не знав, — сказала Ліві нарешті.

Елара опустила погляд. Їй здалося, що в цих словах було все: і біль Адріана, і образа Олівії, і її власна провина, яку вже неможливо було прикрити жодним “я боялася”.

— Так, — відповіла вона. — Багато.

Олівія повернула голову. Її обличчя було бліде після ранкового огляду, губи сухі, але очі — ясні й уважні.

— Він тепер знатиме все?

Елара обережно вдихнула.

— Якщо ти дозволиш — так.

— А якщо я дозволю не все?

— Тоді не все.

— Ти не будеш просити мене бути занадто доброю?

У цьому питанні було стільки дорослого страху, що Елара відчула, як усередині щось провалилося.

Вона нахилилася ближче, але не торкнулася доньки без дозволу.

— Ні. Я не буду просити тебе відчувати щось правильне для мене. Ти можеш сердитися, мовчати, питати, не хотіти говорити. Це твоє право.

Олівія кілька секунд дивилася на маму, ніби перевіряла, чи це справді можна вважати обіцянкою.

— І він не буде?

— Ні. Він теж це розуміє.

Олівія опустила очі на ведмедика, який лежав у неї на колінах. Її пальці повільно стискали й розтискали його лапу.

— Я не зла на нього, — сказала вона після паузи. — Я просто не знаю, яке місце він займає в моєму житті.

Елара відчула, як горло стислося.

Вона могла б відповісти щось правильне. Щось про час, поступовість, право не поспішати. Але в цю мить правильні фрази здавалися порожніми. Ліві не просила пояснення. Вона просто сказала правду.

Елара простягнула руку й зупинилася на півдорозі.

— Можна?

Олівія глянула на її долоню. Потім повільно поклала свою зверху.

— Можна.

Елара обережно стиснула маленькі пальці. Не сильно. Так, щоб Ліві могла забрати руку будь-якої миті.

— Тобі не треба зараз знати, де його місце. Він може просто бути поруч. Не замість когось. Не замість мене. Не замість Амелії. Окремо.

Олівія задумалася. Потім тихо сказала:

— Я ще трохи сердитимуся.

— Добре.

— Це не означає, що я тебе не люблю.

Елара не втримала сліз. Вони потекли беззвучно, і вона швидко витерла щоку тильною стороною долоні.

Ліві насупилася, але не відвернулася.

— Мамо, не плач дуже сильно. Мені тоді хочеться тебе жаліти, а я ще не закінчила сердитися.

Елара крізь сльози видихнула щось схоже на сміх, але воно одразу зламалося.

— Добре, — прошепотіла вона. — Я постараюся плакати тихо.

— Можеш плакати потім, коли я засну.

— Домовилися.

Олівія подивилася на їхні руки. Відстань між ними залишалася, але вже не була такою гострою. Вона не зникла. Просто на мить Елара перестала боятися, що ця відстань стане такою назавжди.

Того дня Адріан прийшов після обіду.

Не раніше. Не без попередження. Не так, ніби мав право сам обирати час.

Елара отримала коротке повідомлення від Нори: “Містер Блеквуд у кімнаті очікування. Зайде тільки після вашого дозволу й дозволу Олівії.”

Вона прочитала його двічі, перш ніж підняти очі на доньку.

Олівія сиділа на ліжку, спершись на подушки. Після денних ліків її трохи хилитало в сон, але вона вперто не засинала. Книжка, яку приніс Адріан, лежала поруч, досі нерозгорнута.

— Він прийшов, — сказала Елара.

Пальці Олівії завмерли на ведмедику.

— Уже?

— Так. Але він чекає.

— Не біля дверей?

— Ні. В іншій кімнаті.

Олівія подивилася на двері палати, потім на Елару. У цьому погляді було дуже багато роботи, яку дитина не повинна була виконувати: зважити, чи готова, чи має сили, чи хоче, чи не боїться, чи не образить когось відмовою.