❦ Розділ 26. Адріан

Адріан не пішов одразу.

Він стояв у коридорі навпроти палати Олівії, притулившись плечем до холодної стіни, і дивився на двері, за якими щойно залишилися Елара, Амелія і маленька дівчинка, яка тепер знала правду.

Можливо, не всю.

Не ту страшну, дорослу, з Вільямом, погрозами, випускним і втечею.

Але достатньо.

Достатньо, щоб її світ уже не був таким, як до того.

Він чув приглушені голоси за дверима. Не слова — лише м’які уривки інтонацій. Еларин голос, тихий і низький. Амеліїн — спокійніший. Потім усе стихло, і через кілька хвилин Елара вийшла.

Вона зачинила двері дуже обережно, ніби навіть звук міг зробити Олівії боляче. Побачила його і зупинилася. Її обличчя було виснажене, очі червоні, але в погляді вже не було тієї паніки, з якою вона заходила в палату. Там був біль. Великий, відкритий, беззахисний біль.

— Вона заснула, — сказала Елара.

Адріан кивнув.

— Добре.

Слово було занадто коротке для того, що в ньому відбулося.

Олівія знала.

Олівія дозволила йому прийти завтра.

Олівія назвала його Адріаном.

Не татом.

Адріаном.

І це було правильно. Він сам розумів, що це правильно. Він не мав права чекати іншого. Не після одного короткого, обережного, болючого знайомства з правдою. Не після п’яти років, у яких його не було. Не після казки, яку Елара розповідала доньці так довго, що вона встигла стати частиною дитинства.

Але розуміння не робило біль меншим.

Елара зробила кілька кроків і зупинилася поруч із ним, але не надто близько. Вони обидва дивилися не одне на одного, а на двері.

— Ти добре говорив із нею, — сказала вона.

Адріан повільно повернув до неї голову.

— Не думаю.

— Я знаю це.

Йому хотілося сказати щось різке. Що вона не має права його втішати. Що якби не вона, він би не мусив сьогодні вчитися говорити з власною донькою так, ніби він хтось сторонній. Що він не хоче від неї підтвердження, чи був достатньо обережним, бо вся ця обережність потрібна саме через її мовчання.

Але він не сказав.

Не тому, що вже не злився.

Злився.

Просто за дверима спала Олівія. І після її питання “ви тепер будете приходити?” усе, що рвалося з середини, не мало більше значення.

— Вона спитала, чи може сердитися на мене і все одно любити, — сказала Елара.

Адріан відвів погляд.

Це зачепило, ранило дуже сильно.

— І що ти сказала?

— Що може.

Він кивнув.

— Правильно сказала.

Елара стиснула пальці. Він помітив, як вона намагається втримати себе — не розплакатися знову, не спертися на стіну, не попросити в нього того, чого він ще не міг дати.

— Вона спитає ще, — сказав Адріан. — Не один раз.

— Я знаю.

— Про мене. Про тебе. Про те, чому.

— Я знаю, Адріане.

Він повернувся до неї.

У її голосі не було роздратування. Лише втома.

І це трохи зупинило його.

— Вибач, — сказав він тихо.

Елара подивилася на нього так, ніби не одразу зрозуміла що зараз почула.

— За що?

— За тон.

Вона повільно вдихнула.

— Я сама не знаю, який тон витримала б зараз.

Між ними знову повисла тиша. Коридор жив навколо них: медсестра пройшла з папками, десь відчинилися двері, хтось попросив води, хтось тихо засміявся, і цей сміх прозвучав майже неправильно в місці, де їм обом хотілося говорити пошепки.

— Завтра о котрій? — спитав він.

Елара провела долонею по обличчю.

— Після огляду. Джонсон сказала, що краще не планувати точний час. Якщо вона буде втомлена, перенесемо.

— Добре.

— Адріане.

— Я чув. Якщо вона буде втомлена — перенесемо.

Вона дивилася на нього уважно, ніби ще чекала, що він почне сперечатися.

Він не почав.

— Я не буду тиснути, — сказав він.

Елара опустила погляд.

— Вона попросила без подарунків.

— Я пам’ятаю.

— Книжку можна.

— Я пам’ятаю.

— Не страшну. Не занадто дитячу.

Адріан майже посміхнувся, але посмішка не дійшла до обличчя.

— І не занадто розумну.

Елара теж майже посміхнулася. Дуже слабо.

— Так.

— Я спробую.

— Вона це оцінить.

Він не одразу відповів.

Потім тихо сказав:

— Якщо чесно, я гадки не маю, що їй подобається і що вона оцінить.

Елара підняла очі.

— Дізнаєшся.

Він дивився на неї довго. Ці два слова прозвучали просто, але в них було те, чого він досі не мав: майбутнє. Не велике, не гарантоване, не щасливе. Просто можливість дізнатися більше.

Що Олівія любить.

Чого боїться.

Як сміється, коли сміється по-справжньому.

Які книжки просить перечитувати.

Чи сердиться, коли хтось неправильно ставить чашку біля її ліжка.

Чи любить дощ.

Чи пам’ятає сни.

Чи вміє просити допомоги.

Чи ховає біль так само, як Елара.

Він нічого цього не знав.

Але, можливо, тепер мав шанс дізнатися.

— Іди до неї, — сказав він.

Елара озирнулася на двері.

— А ти?

— Поїду.

— Додому?

— Не знаю.

Вона хотіла щось сказати, але стрималася. І в цьому теж була нова обережність між ними: не заповнювати кожну паузу, не тягнути одне з одного більше, ніж вони могли дати.

— Дякую, що не зайшов дальше, ніж вона дозволила, — сказала Елара.

Адріан не витримав і глянув на неї гостріше.

— Не дякуй мені за цей мінімум.

Вона прийняла це.

— Добре.

Він пом’якшив голос, хоч це далося важко:

— Я не хочу бути для неї ще однією людиною, яка бере більше, ніж їй дозволили.

Елара завмерла.

На мить між ними з’явилося щось дуже крихке. Не примирення. Не прощення. Швидше розуміння, що вони обоє дивляться в один бік, навіть якщо досі стоять по різні сторони власного болю.