❦ Розділ 25. Елара

Елара не спала майже всю ніч.

Вона сиділа в кріслі біля вікна в лікарняній палаті, тримаючи в руках холодну чашку чаю, яку Амелія принесла ще о першій годині. Чай давно перестав пахнути м’ятою, став гірким і водяним, але Елара все одно не випускала його з пальців. Їй потрібен був бодай якийсь предмет у руках, щось просте й неважливе, за що можна було триматися, поки всередині все хиталося.

Олівія спала неспокійно.

Після процедур вона завжди спала важче: не глибоко, а ніби насторожено. Часом злегка морщила лоба, іноді стискала пальці на лапі ведмедика, потім розслаблялася, робила тихий вдих і знову провалювалася в сон. Світло над ліжком було приглушене. Монітори не шуміли сильно, але кожен короткий сигнал нагадував Еларі, де вони і чому будь-яка правда тепер має вагу, більшу за її страх.

Завтра.

Вони сказали: завтра.

Вона сама сказала це Адріану біля скла, коли Олівія спала під пледом, з ведмедиком біля грудей. Сказала, бо знала: далі відкладати вже неможливо. Бо кожна година мовчання тепер була не захистом, а продовженням тієї самої брехні, яка колись виросла зі страху й стала домом, у якому жила її донька.

Елара подивилася на Олівію й відчула, як горло знову стискається.

Вона знала, як сказати дорослому.

Дорослому можна було сказати: я боялася. Мене змусили. Я помилилася. Я виживала. Я обрала неправильно. Я не маю виправдання.

Дорослий міг розсердитися. Міг піти. Міг не пробачити. Міг ударити словами так, що потім доведеться збирати себе кілька днів.

Але дитина…

Дитина не мала ставати місцем, куди дорослі складуть уламки власних рішень.

Олівія не винна була в тому, що Вільям Блеквуд колись прийшов у їхній дім серед дня, коли батьки поїхали в кав’ярню, а Елара подумала, що тато щось забув. Не винна була в тому, що Елара впустила його, бо була юна і вона ще не знала, що страх може зайти в дім у темному пальті й говорити тихим голосом. Не винна була в тому, що  Елара поїхала з Адріаном у заміський будинок Ліама, уже знаючи, що має його втратити, і все одно дозволила собі ще кілька годин бути коханою.

Олівія не винна була ні в чому.

І саме вона сьогодні мала почути правду.

— Ти знову не спиш, — тихо сказала Амелія.

Елара здригнулася й повернула голову.

Амелія сиділа на маленькому дивані біля стіни, загорнута в темний кардиган. Вона теж не виглядала так, ніби справді відпочивала, але хоча б намагалася. Біля неї лежала відкрита книжка, яку вона, здається, не читала вже кілька годин.

— Я намагалась, — відповіла Елара.

Амелія підняла брову.

— Це не те саме.

— У моєму стані вже майже те саме.

Амелія підвелася, підійшла до неї й обережно забрала з рук холодну чашку.

— Ти не мусиш сьогодні бути ідеальною.

Елара тихо засміялася. У цьому сміху не було радості.

— Мені б хоча б не зруйнувати її.

Амелія присіла навпочіпки перед нею, щоб бути на рівні очей.

— Ти не зруйнуєш її правдою, Еларо. Діти ламаються не від правди. Вони ламаються, коли залишаються з нею самі.

Елара відвернулася до ліжка.

— А якщо вона запитає, чому я брехала?

— Тоді скажеш, що боялася.

— Це занадто мало.

— Для дорослого — так. Для дитини це початок. Не роби з неї суддю. Не пояснюй їй Вільяма, погрози, випускний, Брайтон і всі шість років одразу. Їй п’ять. Їй треба знати не все. Їй треба знати головне.

— Що головне?

Амелія подивилася на Олівію.

— Що вона не винна. Що ти її любиш. Що Адріан не покинув її, бо не хотів. Що він не знав. І що тепер дорослі не зникнуть, навіть якщо їй буде боляче.

Елара заплющила очі.

Це звучало просто.

Не легко.

Але просто.

— Я боюся, що вона подивиться на мене інакше.

Амелія довго мовчала. Потім дуже тихо сказала:

— Можливо, подивиться.

Елара розплющила очі.

— Це мало мене підтримати?

— Ні. Це правда. Вона може розгубитися. Образитися. Може не зрозуміти одразу. Може кілька днів питати те саме. Але це не означає, що ти втратиш її. Це означає, що вона почне жити в реальності, а не в казці, яку ти весь час мусила тримати руками.

Елара нахилилася вперед, упершись ліктями в коліна.

— Я так довго думала, що казка її захищає.

— Казки іноді справді захищають, — м’яко сказала Амелія. — Але діти ростуть. І хвороба… вона забирає право на довгі вигадки. Олівія вже відчуває, що ви щось приховуєте. Ти ж сама це бачиш.

Так.

Бачила.

Олівія ловила погляди. Помічала паузи. Запам’ятовувала імена. Питала про Адріана обережніше, ніж мала б питати п’ятирічна дитина. Не тому, що все розуміла, а тому, що відчувала: дорослі навколо неї ходять повз якусь велику правду й намагаються не зачепити її цим.

— Він буде поруч, — сказала Елара.

Амелія кивнула.

— Адріан?

— Так.

— Це добре.

— Я не знаю, чи готова.

— Ти не готова. І він не готовий. Але, здається, ви обоє нарешті розумієте, що чекати готовності — це розкіш, якої в Олівії зараз немає.

Елара хотіла відповісти, але Олівія тихенько поворухнулася на ліжку.

Обидві замовкли.

Дівчинка не прокинулася. Лише повернула голову набік, насупилася уві сні й міцніше притиснула ведмедика до себе.

Елара повільно видихнула.

— Я скажу їй завтра.

Амелія накрила її долоню своєю.

— Уже сьогодні, люба.

І від цього стало ще страшніше.

Ранок прийшов безжально швидко.

У лікарні ранок не мав м’якості. Він не починався з сонця чи кави. Він починався з кроків у коридорі, тихого стуку в двері, медсестри з термометром, перевірки показників, нових призначень, коротких питань, на які треба було відповідати чітко, навіть якщо в голові стояв туман.

Олівія прокинулася бліда й мовчазна.

Це було гірше за будь-які слова.

Вона не вередувала. Не жартувала. Не ставила запитань. Просто лежала, повернувшись обличчям до вікна, і пальцями гладила ведмедика по вуху. Елара знала цей стан. Після важкого дня Ліві іноді ніби закривала двері всередині себе й дивилася на світ із маленької відстані.