❦ Розділ 24. Адріан

Адріан відправив повідомлення й одразу поклав телефон екраном донизу.

Наче це могло щось змінити.

У кабінеті було темно, лише настільна лампа тримала на поверхні столу теплу пляму світла. За вікном сад потонув у мокрій чорнильній темряві, і дощ дрібно стукав по склу, немов хтось дуже терплячий стояв зовні й вимагав, щоб його нарешті впустили.

Нам треба поговорити ще раз.

Цього разу я вислухаю.

Але після цього ми разом вирішимо, як сказати Олівії правду. Не ти сама. І не я сам. Разом.

Він знав, як це прозвучить для Елари.

Можливо, як наказ.

Можливо, як поступка.

Можливо, як пастка.

Адріан провів долонею по обличчю й відкинувся на спинку крісла. Йому хотілося переписати повідомлення. Зробити його м’якшим. Жорсткішим. Коротшим. Холоднішим. Таким, щоб не було видно, як сильно в ньому борються дві людини.

Одна хотіла вимагати.

Інша вже розуміла, що вимогами можна тільки налякати дитину, яка й так жила серед голок, аналізів, переведень, нових лікарів і дорослих облич, що постійно намагалися вдавати спокій.

Він глянув на закритий ноутбук. Там був файл Маркуса. Там було все, що за останні дні стало кістяком правди: Брайтон, оренда, роботи, відсутність контактів, народження Олівії, його ім’я в графі батька.

Його ім’я.

А не він сам.

Це й досі було нестерпно.

Адріан підняв телефон, розвернув екран і побачив, що повідомлення прочитано.

Відповіді не було.

Він не здивувався. Можливо, навіть не мав права чекати, що Елара відповість одразу. Але це не завадило йому дивитися на порожній екран довше, ніж треба.

За десять хвилин прийшло коротке:

Елара: Добре. Завтра. У центрі. Не в палаті.

Він перечитав тричі.

Не в палаті.

Навіть у цих трьох словах вона тримала межу. І вперше Адріан не розлютився від цього. Точніше, розлютився — але не так, як раніше. Лють піднялася автоматично, бо надто довго була його єдиним способом реагувати. Та за нею прийшла інша думка: правильно.

Не в палаті.

Не біля Олівії.

Не там, де дитина може побачити два розбиті дорослі обличчя й вирішити, що має сама здогадатися, кого рятувати.

Він набрав відповідь.

Адріан: Так. Не в палаті.

Пальці зависли над клавіатурою. Він хотів додати: “Як вона?” Хотів дуже. Хотів до болю. Але розумів, що це питання може прозвучати як спроба зайти в її простір, у простір Олівії, через чорний хід.

Він видалив набрані слова.

Потім написав інші.

Адріан: Я поговорю з Норою й докторкою Джонсон щодо того, як зробити це безпечно для неї.

Відповідь прийшла не відразу.

Елара: Добре.

Одне слово.

Але в ньому не було втечі. Принаймні так він хотів думати.

Адріан відкинув телефон на стіл, встав і пройшов до вікна. На вологому склі відбивалося його обличчя. Вигляд мав гірший, ніж зазвичай. Не просто втомлений. Зсунутий із місця. Ніби хтось вийняв із нього старий, звичний механізм і залишив працювати на чомусь необробленому, живому, болісному.

На столі поруч лежало печиво Олівії.

Він так і не зміг його викинути.

Маленька прозора упаковка, трохи зім’ята по краях. Печиво вже, напевно, стало сухим і несмачним. Абсолютно звичайним. Але він не торкався його, наче це була не річ, а доказ першої довіри, яку він отримав від доньки, не знаючи ще, що вона донька.

“Це не хабар. Це підтримка.”

Адріан повільно стиснув пальці на підвіконні.

Він умів підписувати угоди на мільйони.

Умів розмовляти з радою директорів так, щоб у кімнаті ніхто не наважувався кашлянути невчасно.

Умів тиснути на системи, знаходити слабкі місця, змінювати маршрути, прискорювати процеси.

І вперше в житті не мав жодного уявлення, що робити з маленькою дівчинкою, яка довірила йому печиво.

Наступного ранку він приїхав у центр раніше, ніж домовлявся.

Не до Олівії.

Це було перше правило, яке він змусив себе повторити ще вдома, зав’язуючи краватку перед дзеркалом.

Не до палати.

Не в коридор, де можна “випадково” побачити її.

Не туди, де бажання хоча б на секунду переконатися, що вона в порядку, могло стати вторгненням у її маленький, уже й так розхитаний світ.

Він приїхав до адміністративного входу, повідомив, що у нього призначена зустріч із Норою Гастінгс, і чекав у невеликій кімнаті для консультацій. Вона була зовсім не схожа на місця, де Адріан звик вирішувати важливі питання. Жодного важкого столу, жодних дорогих крісел, жодної панорами міста, за яку архітектори потім ставили в рахунок половину вартості проєкту.

Пластикові стільці. Низький столик із коробкою серветок. Автомат із водою біля стіни. На дошці — кілька дитячих малюнків: сонце з кривими променями, будинок із димом із труби, кіт надто фіолетового кольору й ракета, підписана невпевненою рукою: “КОЛИ Я ВИЛІКУЮСЬ, ТО ПОЛЕЧУ У КОСМОС.”

Адріан дивився на цю ракету довше, ніж треба.

Двері відчинилися.

Нора зайшла першою. За нею — докторка Джонсон.

Адріан підвівся.

— Містере Блеквуд, — сказала Нора. Її обличчя було спокійне, але в очах читалася втома людини, яка за останню добу координувала більше, ніж варто було б одній людині.

— Дякую, що знайшли час.

Докторка Джонсон підійшла ближче й простягнула руку. Вона була середнього віку, з коротко зібраним волоссям і уважним поглядом, у якому не було ні страху перед його прізвищем, ні зайвого захвату від його грошей. Адріану це сподобалося одразу.

— Докторка Мая Джонсон, — сказала вона. — Я координую частину обстежень Олівії в новому крилі.

— Адріан Блеквуд.

— Я знаю.

Вона сказала це без холодності. Просто як факт.

Вони сіли. Нора відкрила планшет, але не почала говорити першою. Докторка Джонсон поклала руки на стіл і подивилася прямо на Адріана.