❦ Розділ 23. Елара

Хлоя не повела її в бар.

І це, мабуть, було перше правильне рішення за цей день.

Елара не знала, чи витримала б ще один чужий погляд, ще одну ввічливу усмішку персоналу, ще один келих, поставлений перед нею так обережно, ніби всі вже розуміли: вона може тріснути від найменшого звуку. Після Вільяма світ наче став занадто яскравим і занадто гучним. Навіть коридор клубу, який вона знала до кожної лампи, до кожної подряпини на стіні біля службового входу, здавався чужим.

Хлоя йшла поруч мовчки. Не тягнула, не поспішала, не ставила питань. Лише іноді поглядала на неї краєм ока, ніби перевіряла, чи Елара досі йде сама, чи вже треба ловити її руками.

— Я маю повернутися до роботи, — сказала Елара, коли вони вийшли в маленький службовий двір за клубом.

Голос прозвучав рівно. Майже.

Хлоя зупинилася й подивилася на неї так, ніби Елара щойно запропонувала їм обом пройтися босоніж по склу.

— Ні.

— Хлоє…

— Ні, — повторила вона спокійніше, але твердіше. — Я не знаю, як у вас тут працює система керування клубом, але я майже впевнена, що вона не розвалиться від того, що ти не перевіриш сьогодні ще одну накладну.

Елара притиснула пальці до скроні. Голова гуділа. Не боліла навіть — саме гуділа, наче всередині хтось забув вимкнути сирену.

— Там Марта. Лукас. Вів’єн. Постачання. Бронювання.

— Там дорослі люди, які переживуть без тебе кілька годин.

— Я не можу просто поїхати.

Хлоя зробила крок ближче. У світлі ліхтаря її обличчя було блідим, але очі — дуже ясними.

— Можеш. Ти просто не знаєш, хто ти, коли не тримаєш щось під контролем.

Це влучило.

Елара навіть не відповіла одразу. Тільки відвернулася, дивлячись на мокрий асфальт, на тонку темну калюжу біля стіни, у якій відбивалося світло чорного виходу.

— Мені треба в лікарню, — сказала вона тихіше.

— Треба?

Елара заплющила очі.

— Я завжди їду в лікарню.

— Я не питала, що ти завжди робиш. Я питаю, чи сьогодні тобі справді треба туди їхати, чи ти просто не дозволяєш собі бути не біля Ліві навіть тоді, коли з нею є Амелія, лікарі й медсестри.

Елара швидко подивилася на неї.

— Не треба.

Хлоя не відступила, але її голос пом’якшав.

— Я не забираю тебе від доньки. Я бачу жінку, яка щойно накричала на Вільяма Блеквуда так, як, мабуть, усі ми мріяли хоч раз зробити, і тепер тримається на одному чистому адреналіні. Ти сядеш у таксі, доїдеш до лікарні, зайдеш до палати, усміхнешся Олівії й скажеш, що все добре. А вона подивиться на тебе й зрозуміє, що все погано. І що тоді?

Елара хотіла заперечити.

Дуже хотіла.

Але замість цього в неї затремтіли губи.

Вона ненавиділа це. Ненавиділа, що тіло зраджувало її саме тоді, коли треба було бути сильною. Ненавиділа, що Хлоя мала рацію. Ненавиділа, що сьогодні більше не було жодної частини її життя, яку можна було б утримати руками.

— Я не можу не прийти до неї, — прошепотіла вона.

Хлоя кивнула.

— Тоді подзвониш. Поговориш. Почуєш її голос. Скажеш Амелії правду: що сьогодні ти не в стані бути тією мамою, яка переконує всіх, що витримає ще одну ніч на стільці. І це не зробить тебе поганою матір’ю.

Елара дивилася на неї довго.

— Коли ти стала такою дорослою?

Хлоя коротко посміхнулася, але посмішка вийшла сумною.

— Десь між тим, як мене зрадили, майже зламали, а потім я чомусь вирішила вийти заміж за Тео Блеквуда. Дорослішання дуже дивна річ.

Елара хрипко засміялася.

Це був маленький сміх. Майже уламок.

Але Хлоя почула його й одразу взялася за нього, як за доказ, що Елара ще тут.

— Ось. Уже краще. Ходімо.

— Куди?

— До тебе.

— До мене? — Елара моргнула, ніби це слово прозвучало іноземною мовою.

— Так. Додому. У те місце, де є диван, вода, можливо, чай, а якщо всесвіт не зовсім проти нас — щось міцніше.

— У мене немає нічого міцнішого.

Хлоя подивилася на неї так, наче це було найбільше розчарування вечора.

— Еларо, ти керуєш клубом.

— І що?

— Як людина, яка керує клубом, може не мати вдома вина?

Елара повільно кліпнула.

— Я живу з п’ятирічною дитиною, яка вважає броколі образою честі. У мене вдома є ромашковий чай, дитячі серветки, дві упаковки макаронів у формі зірочок і, здається, одна пляшка вина, яку Вів’єн подарувала на Різдво.

— Прекрасно, — серйозно сказала Хлоя. — Будемо пити його.

Елара не хотіла сміятися.

Але засміялася.

І це стало першим тріском у тому, що досі тримало її рівно.

У таксі вони сиділи поруч на задньому сидінні. Хлоя не лізла з питаннями, але й не дозволяла мовчанню стати небезпечним. Вона розповідала щось безглузде про те, як Тео одного разу намагався приготувати їй сніданок і спалив тост так, що в будинку спрацювала сигналізація.

— Він сказав, що це була не пожежа, а “непередбачувані обставини”, — сказала Хлоя, дивлячись у вікно.

Елара, яка до цього стискала телефон у руці так, ніби той був єдиним доказом реальності, повернула голову.

— Тео справді так сказав?

— Абсолютно серйозно. А потім намагався переконати мене, що чорний тост — це дуже навіть корисно.

— І ти його все одно любиш?

Хлоя зітхнула так, ніби це питання досі вражало її саму.

— На жаль, так. Іноді навіть дуже.

Елара опустила погляд на телефон.

На екрані не було нових повідомлень від Адріана.

Вона не знала, добре це чи гірше.

— Подзвони Амелії, — тихо сказала Хлоя.

Елара кивнула, але не одразу натиснула виклик. Кілька секунд просто дивилася на ім’я Амелії в контактах. Потім усе ж набрала.

Амелія відповіла майже одразу.

— Еларо?

У її голосі було достатньо турботи, щоб Елара ледь не зламалася на першому ж складі.

— Як вона?

— Заснула пів години тому. Перед тим вимагала, офіційних вибачень за не смачний суп.