❦ Розділ 22. Адріан

Після кафе Адріан не поїхав у медичний центр.

Не тому, що не хотів. Він хотів. До болю хотів повернутися туди, де за кількома дверима була Олівія. Хотів побачити її ще раз, переконатися, що вона реальна, що не була сном, не була жорстокою вигадкою мозку, який за шість років навчився карати його найточнішими образами. Хотів зайти в той коридор, побачити її плед, ведмедика, серйозний погляд і почути її голос, який назвав його на ім’я так просто, ніби в цьому не було нічого, здатного розірвати дорослу людину зсередини.

Але він не поїхав.

Бо знав: якщо зараз побачить Елару біля її ліжка, якщо знову почує це м’яке “сонечко”, якщо побачить, як її рука автоматично поправляє ковдру на плечах дитини, — він не зможе промовчати. А він уже наговорив достатньо.

Можливо, навіть забагато.

Він сидів у машині, поки Лондон за вікном розпливався в дощі й вогнях. Водій не став нічого питати. Це було однією з причин, чому Адріан досі тримав його поруч: той умів мовчати так, щоб це не виглядало як очікування. Машина рухалася плавно, майже безшумно, і від цього думки звучали ще гучніше.

“Ти скажеш їй, хто я.”

Він сказав це.

Не попросив.

Сказав.

І в ту саму мить, коли побачив, як Елара зблідла, як її пальці стиснули край столу, як вона майже непомітно похитнулася від цих слів, — у ньому не з’явилося жалю. Ні. Він був занадто злий для жалю. Але щось ворухнулося під гнівом. Щось неприємне, тонке й живе.

Він не дав їй договорити.

Вона почала про його батька.

Він пам’ятав це чітко, до найменшого руху: її пальці на чашці, біла шкіра на кісточках, голос, який став тихішим, коли вона сказала: “Твій батько…”

А він обірвав.

Не треба.

У кафе це здавалося правильним. Навіть необхідним. Бо якби він дозволив їй почати з Вільяма, то мав би слухати не про Олівію, а про причини. А причини в той момент здавалися йому майже не важливими. Начебто вона просила його спершу зрозуміти біль дорослих, хоча в центрі цієї історії була дитина, яка шість років не знала, що її батько живий.

Його донька.

Адріан заплющив очі, але темрява не допомогла. Навпаки — там Олівія була ще чіткішою. На підвіконні, з ведмедиком. Біля столика, з печивом у прозорій упаковці. У коридорі, коли вона підняла голову й сказала: “Мамо!”

Це слово досі стояло між ним і всім світом.

Машина звернула на тиху вулицю, де дерева з мокрим листям схилялися над дорогою, ніби намагалися приховати будинки від міста. Ковані ворота перед його домом відчинилися плавно й беззвучно. Світло ліхтарів ковзнуло по мокрій бруківці, по темних вікнах, по фасаду з сірого каменю, який уночі здавався ще холоднішим.

Колись цей будинок здавався йому правильним рішенням.

Достатньо великий, щоб ні з ким не стикатися випадково. Достатньо тихий, щоб не чути чужого життя за стіною. Достатньо віддалений від усього, що могло вимагати від нього тепла.

Тепер він здавався надто порожнім.

Водій зупинився біля входу й вийшов, щоб відчинити дверцята, але Адріан не одразу поворухнувся. Він дивився на власне відображення в затемненому склі й намагався зрозуміти, ким тепер є чоловік, який дивиться на нього звідти.

Сином Вільяма Блеквуда.

Чоловіком, якого покинула Елара Грейсон.

І, можливо, найстрашніше з усього — батьком, який запізнився на шість років.

Він вийшов із машини, не дочекавшись, поки водій повністю відчинить дверцята. Холодне повітря одразу вдарило в обличчя. Дощ майже припинився, але кам’яні сходи блищали, а в щілинах між плитами темніла вода.

У будинку було тихо.

Не спокійно.

Саме тихо.

У передпокої автоматично ввімкнулося м’яке світло. Воно торкнулося темної підлоги, дзеркала в масивній рамі, вузької консолі біля стіни, на якій завжди лежали ключі, пошта й речі, що не мали жодного значення. У глибині будинку, за відчиненими дверима вітальні, темніли високі вікна, за якими мокрий сад зливався з ніччю. Десь у старих трубах тихо клацнуло опалення.

Усе було на місці.

Саме це й здавалося нестерпним.

У його житті щойно з’явилася донька, а в його житті все продовжувалось так, ніби нічого не сталося.

Адріан зняв пальто й кинув його на спинку крісла біля входу. Не повісив. Не розправив. Просто кинув, і мокра тканина зісковзнула набік. Він зупинився, глянув на неї й не став поправляти.

У кабінеті на нього чекав ноутбук.

Файл Маркуса він уже прочитав раніше. Тієї ночі після лікарні, коли повернувся додому з печивом у кишені пальта й рукою, яка досі пам’ятала потерту лапу Олівіїного ведмедика. Він тоді відкрив документ майже відразу, не роздягаючись, не вмикаючи нормального світла, просто сів у напівтемряві кабінету й дочитав до кінця те, що не встиг побачити перед приходом Вільяма.

Він побачив дату народження.

Побачив ім’я.

Побачив Брайтон.

Побачив у графі батька власне ім’я.

Адріан Блеквуд.

І тоді лють стала такою чистою, такою жорсткою, що він міг триматися на ній, як на металевому каркасі.

Бо це було майже нестерпно.

Вона не викреслила його з документів. Не залишила порожнє місце. Не написала чужого імені. Вона дала Олівії його прізвище в тій частині життя, яку можна було зафіксувати на папері, але не дала йому жодного дня з тією дитиною в реальності.

Він існував у графі.

А не в її перших кроках.

Не в її перших словах.

Не біля ліжка, коли вона хворіла.

Не поруч з Еларою, коли та тримала новонароджену доньку й, можливо, не знала, як пережити наступну ніч.

Саме з цієї люті він писав Еларі.

Саме з нею сидів навпроти в кафе.

Саме вона допомогла йому сказати: “У тебе було шість років.”

Тепер він знову відкрив файл.

Не для того, щоб дізнатися.

Він уже знав.

Він відкрив його, щоб знову відчути гнів, бо гнів був простішим за все інше. Простішим за страх. Простішим за розгубленість. Простішим за той жахливий уламок ніжності, який з’являвся щоразу, коли він згадував, як Олівія серйозно посунула йому печиво й сказала, що це її підтримка.