❦ Розділ 15. Елара

Елара повернулася у службовий коридор із правильною пляшкою шампанського в руках і майже одразу зрозуміла, що не пам’ятає, як дійшла до холодильника.

Тіло рухалося само по собі. Вона відкрила дверцята. Взяла пляшку з потрібного ряду. Перевірила етикетку. Температуру. Позначку на горлечку. Усе, як вона сама навчила персонал. Усе правильно. Чітко. Без жодної зайвої секунди. Наче в її житті знову не з'явився як грім серед ясного неба Адріан Блеквуд, не вимовляв її ім’я, не дивився так, ніби за одну мить знову розірвав усі шви, якими вона шість років зшивала себе докупи.

Вів’єн ішла поруч, але нічого не говорила.

І це було добре.

Бо якби вона запитала бодай щось — “хто він?”, “що між вами?”, “чому ви така бліда?” — Елара могла б не витримати. А їй не можна було. Не зараз. У кишені лежав телефон. У лікарні спала Олівія. На електронній пошті чекали документи від Helix. У голові крутилися цифри, яких усе ще не вистачало. І десь позаду, у VIP-зоні, сидів чоловік, якому вона заборгувала правду таку велику, що не знала, чи переживе він її, коли почує.

Вона поставила пляшку на стіл. Професійно перепросила. Подала знак офіціанту. Відчула на собі погляд Адріана — важкий, гострий, майже фізичний. Відчула погляд Хлої, м’якший, але не менш болючий. Відчула Ліама, який уперше за весь час не намагався врятувати ситуацію жартом, і Тео, що дивився насторожено, ніби вже зрозумів: це не просто зустріч колишніх.

Коли Хлоя тихо спитала, чи вона в порядку, Елара майже сказала правду.

Майже.

Вона могла б сказати: “Ні, Хлоє. У мене донька в лікарні. У неї лейкемія. Я не сплю, не їм, рахую гроші, яких у мене немає, і щойно побачила чоловіка, від якого шість років ховала цю дитину. Тож ні. Я не в порядку.”

Але замість цього сказала:

— Так.

Бо це було коротше.

Бо це можна було вимовити, не розплакавшись.

Бо іноді брехня була не спробою обдурити інших, а способом протриматися ще п’ять хвилин.

Потім Адріан сказав, що вона завжди так відповідає, коли не в порядку, і ця фраза зачепила не тому, що була жорстокою. А тому, що була правильною.

Він досі пам’ятав.

Чорт забирай, він досі пам’ятав її.

Після коридору, після його “гарно виглядаєш”, після його “я шукав тебе”, після її власного дурного, небезпечного, майже випадкового “я думала, що так урятую тебе”, Елара повернулася до роботи так, ніби нічого не сталося. Персонал бачив тільки керуючу. Вона проходила залом, відповідала на питання, перевіряла подачу, поправляла Марти робочий планшет, коротко говорила з Томом про охорону й двічі ловила себе на тому, що не чує власних слів.

— Еларо? — Марта стояла перед нею з планшетом і дивилася обережно. — Мені повторити?

Елара кліпнула.

— Так. Перепрошую.

Марта напружилася ще сильніше.

— Там не терміново. Я питала, чи переносимо другу подачу для столика біля сцени на десять хвилин, бо гості ще не закінчили першу.

— Переносимо на сім. Не на десять. Кухня нехай тримає гаряче, але не перетримує. І скажи офіціанту, щоб не кружляв над ними, як чайка над картоплею. Гості бачать, коли їх кваплять.

Марта кивнула, потім не втрималася:

— У вас точно все добре?

Елара подивилася на неї.

Марта одразу підняла руку.

— Усе. Не питаю. Просто… якщо треба, я можу закрити зал із Лукасом.

— Знаю.

— Тоді чому ви ще тут?

Питання було просте. Настільки просте, що від нього защеміло під ребрами.

Елара перевела погляд на зал. Люди сміялися. Пили. Танцювали. Хтось нахилився до когось занадто близько, хтось роздратовано щось пояснював офіціанту, хтось фотографував келих на фоні темної стіни. Світло було красивим, музика — правильною, персонал — уважним. Клуб працював. Її система працювала. Навіть коли вона сама тріщала по швах.

— Бо я теж маю працювати, — сказала вона.

Марта не сперечалася. Просто кивнула.

— Якщо поїдете, напишіть мені. Я підстрахую.

— Добре.

Елара знала, що не напише.

Не тому, що не довіряла. А тому, що визнати: “Я поїхала, бо більше не можу” — було важче, ніж ще годину ходити залом із рівною спиною.

Вів’єн знайшла її біля службового входу через двадцять хвилин. Елара саме перевіряла в телефоні повідомлення від Амелії й Нори. Від Амелії — коротке: “Ліві спить. Температура 37,2. Усе спокійно.” Від Нори — довше, практичніше: “Я підготувала чернетки заявок до двох фондів. Завтра треба буде підтвердити дані щодо доходу й страхового покриття. Також знайшли можливість консультації без передоплати, але треба швидко відповісти до 11:00.”

Швидко.

Усе тепер треба було швидко.

Лише правда шість років чекала, поки стане майже неможливою.

— Їдьте, — сказала Вів’єн.

Елара заблокувала телефон.

— Я ще не закінчила.

— Закінчили.

— Вів’єн…

— Я зараз не як власниця клубу говорю це. Як людина, яка дивиться на вас і бачить, що ви тримаєтесь з останніх сил.

Елара втомлено посміхнулася.

— З останніх сил — це вже більше, ніж нічого.

— Так, але так не повинно бути.

Це було сказано так сухо, що Елара несподівано майже засміялася.

Майже.

— У нас ще VIP-зона.

— VIP-зона переживе без вас. Навіть містер Картер із його шампанським.

— Не впевнена.

— Я впевнена в двох речах. Марта тримає зал, Лукас після вашого погляду ще годину боятиметься пляшок, Том на місці. Я тут. Деніел теж, хоча я б не назвала це перевагою, але формально — дорослий чоловік у будівлі є.

Елара все ж посміхнулася. Цього разу справді.

— Не кажіть йому цього.

— Кажу регулярно. Він вдає, що не чує.

Вів’єн на секунду замовкла. Потім стала серйознішою.

— Еларо. Їдьте до доньки.

Від цих слів у горлі щось стиснулося.

— Я не можу кожного разу просто їхати.

— Можете, якщо ваша дитина в лікарні.