❦ Розділ 13. Елара

Після діагнозу світ не став іншим, взагалі нічого не змінилось.

Це здавалося неправильним. Жорстоким навіть. Елара чомусь думала, що після слова “лейкемія” усе довкола мало б приглушитися, зупинитися, хоча б на кілька хвилин визнати, що сталося щось непоправне. Але за дверима палати й далі котилися візки з ліками, у коридорі хтось говорив по телефону, медсестри змінювали крапельниці, у сусідній палаті сміялася дитина, а внизу, в лікарняному кафе, люди купували сендвічі, ніби життя не мало жодного наміру зупинятися лише тому, що в Елари всередині рухнуло все.

Її нова реальність вимірювалася не днями, не годинами чи хвилинами.

Аналізами. Температурою. Показниками крові. Пластирами на маленьких руках Олівії. Підписами під формами, які вона читала до болю в очах. Прізвищами лікарів, які боялася переплутати, бо їй здавалося, що хороша мама має тримати в голові все. Протоколами лікування. Списками ліків. Годинами, коли можна було видихнути, і хвилинами, коли страх повертався так швидко, що хотілося вчепитися в край ліжка, аби не впасти.

Олівія дивувала всіх.

Не тому, що не боялася. Вона боялася. Іноді навіть дуже сильно. Відверталася, коли медсестра заходила з новими пробірками, міцно стискала ведмедика перед уколом, сердилася на лікарів, якщо ті говорили надто лагідно, бо вважала це підозрілим. Але навіть у страху вона лишалася собою. Маленькою, впертою, серйозною дівчинкою, яка могла лежати під лікарняною ковдрою з блідим обличчям, а потім подивитися на тарілку й сказати:

— Мамо, це не каша.

Елара, яка саме намагалася вмовити її з’їсти бодай кілька ложок, завмерла.

— А що це?

Олівія глянула на тарілку з такою підозрою, ніби там був не сніданок, а доказ страшного злочину.

— Це якийсб мокрий картон.

Амелія, що сиділа біля вікна з термосом у руках, опустила очі, але Елара помітила, як у неї сіпнулися губи.

— Не перебільшуй, — сказала Елара, хоча сама погоджувалася з дитиною майже повністю. — Це вівсянка.

— Вівсянка хіба не може бути нормальною на вигляд? 

— Ліві.

— Що? Хіба це не так.

Амелія таки тихо засміялася.

— Вибачте. Але вона має рацію.

Олівія підняла на няню вдячний погляд.

— Дякую. Нарешті доросла людина, яка має очі і все сама бачить, а не заперечує.

— Я теж все бачу, — сказала Елара.

— Ти мама. Мами іноді вдають вигляд, що не все бачать.

Елара замовкла.

Ця маленька фраза влучила глибше, ніж мала б. Олівія не хотіла ранити, вона просто сказала те, що відчувала. Мамині очі останніми днями справді бачили занадто багато: синці, блідість, втомлене дихання, кожну зміну настрою, кожен рух лікаря біля дверей. І водночас — не бачили звичайної дитини, яка все ще хотіла посперечатися про кашу.

Елара відклала ложку.

— Добре. Три ложки — і я не буду більше тебе змушувати її їсти, а принесу чогось смачненького.

Олівія примружилася.

— Письмово?

— Усно.

— Усно дорослі потім кажуть, що “мали на увазі інше”.

Амелія знову прикрила посмішку термосом.

Елара втомлено потерла перенісся.

— Добре. Я напишу на серветці: “Що більше можеш не їсти цю кашу”.

— І підпишеш.

— Підпишу.

— І ведмедик буде свідком.

— Ліві, у тебе дуже серйозний підхід до документів.

— Я в лікарні. Тут усі щось підписують. Я теж хочу.

Від цієї репліки посмішка зникла сама.

Елара взяла серветку, написала кривими літерами: “Ліві більше не буде їсти цю кашу”, поставила підпис і показала доньці. Олівія уважно прочитала, кивнула, ніби приймала офіційний акт капітуляції, і з’їла три ложки. На третій скривилася, але витримала.

— Я зробила це виключно для тебе, — сказала вона. 

Елара нахилилася й поцілувала її в маківку.

— Я знаю, сонечко.

— Тільки не плач.

Елара завмерла з губами біля її волосся.

— Я не плачу.

— Це поки що, а я кажу в загальному.

Амелія відвела погляд до вікна.

Олівія говорила тихо, без образи. Просто констатувала. І це було найгірше. Дитина не мала б стежити за тим, коли мама заплаче. Не мала б розрізняти мамине “я тримаюся” і мамине “я зараз рухну”. Але лікарні швидко вчили дітей дорослим речам. Надто швидко.

— Я просто дуже тебе люблю, — сказала Елара.

Олівія зітхнула.

— Ти так кажеш, коли не хочеш нормально відповідати.

Елара заплющила очі на секунду.

— Так. Іноді.

— Можна чесно?

— Можна.

— Ти боїшся?

Елара сіла на край ліжка й узяла доньчину руку. Маленьку, теплу, із пластиром на згині ліктя.

— Так, Ліві. Боюся.

Олівія довго дивилася на неї, а потім кивнула.

— Я теж.

— Я знаю.

— Але якщо ми обидві будемо боятися, ведмедик вирішить, що він тут за головного.

— А це погано?

— Він м’який. Головні мають бути трохи твердіші,я думаю.

Елара засміялася крізь сльози. Не тому, що було смішно. А тому, що її донька все ще могла знайти в собі сили жартувати з ведмедика, і це здавалося дивом, за яке страшно навіть дякувати.

Того дня докторка Джонсон попросила Елару зайти на розмову.

Уже сама фраза “можна вас на хвилину?” навчила її тіло реагувати раніше, ніж голова встигала зрозуміти. Спина напружувалася. Долоні холоднішали. Дихання ставало коротшим. У лікарні “на хвилину” рідко означало щось легке.

Кабінет був невеликий, з м’яким жовтуватим світлом, двома стільцями біля столу й коробкою серветок у кутку. Елара ненавиділа цю коробку. Вона стояла там так, ніби була невід'ємною частиною усього цього. Наче хтось наперед знав, що люди саме тут будуть ламатись остаточно.

Докторка була не сама. Поруч сиділа жінка років сорока з коротким темним волоссям і папкою на колінах.

— Це місіс Роуленд, наша соціальна координаторка, — пояснила докторка Джонсон. — Вона допомагає родинам із фінансовими й організаційними питаннями.