❦ Розділ 12. Адріан

Життя мало огидну звичку продовжуватися навіть тоді, коли для когось воно вже розкололося навпіл.

Адріан знав це надто добре.

Колись, шість років тому, йому здавалося, що після від’їзду Елари світ мав би хоча б на день зупинитися. Не назавжди — він ніколи не був настільки наївним. Але бодай на день. Бодай на кілька годин. Мали б завмерти машини на вулицях, телефони, наради, чужі розмови, безглузді повідомлення, люди з кавою в руках, які йдуть кудись зі своїми дрібними планами. Натомість усе продовжилося. Сонце сходило. Греймонт жив своїм життям. Люди сміялися в ресторанах, компанії підписували угоди, хтось купував квіти, хтось сварився через таксі, хтось запізнювався на зустріч. І лише в нього всередині щось померло так тихо, що здалось ніби залишилась лише оболонка.

З того часу він навчився не чекати від життя справедливих пауз.

Тому коли в подальшому все почало складатися з безкінечних зустрічей, дзвінків, документів, чужих криз і власного мовчання, Адріан навіть не здивувався. Так завжди й було. Хтось ламався, а календар просто перегортав сторінку.

Helix розростався швидше, ніж очікувала команда, і повільніше, ніж хотів він.

Це дратувало всіх однаково.

У великій переговорній Blackwood Ventures сиділи лікарі, юристи, технічні спеціалісти, фінансисти, двоє представників партнерських клінік і Ліам, який за останні тижні навчився виглядати серйозно майже десять хвилин підряд. На екрані була схема запуску пілотної програми: три місяці до повноцінної цифрової платформи, шість тижнів до юридичної моделі обміну даними, чотири тижні до підписання перших партнерських угод, два місяці до найму координаторів.

Адріан дивився на графік і не відчував нічого, крім холодного роздратування.

— Ні, — сказав він.

Технічний директор, чоловік на ім’я Річард, обережно підняв очі від ноутбука.

— Що саме “ні”?

— Три місяці це багато.

— Це реалістичний термін для стабільної платформи з урахуванням безпеки даних, медичних протоколів і юридичних погоджень.

— Я не сказав, що платформа має бути готова завтра, але три місяці це занадто довго.

Річард повільно кліпнув.

— Тоді я не розумію.

— Саме це мене і турбує.

Ліам, який сидів збоку з ручкою в руках, нахилився до Річарда й тихо сказав:

— Зараз буде неприємно, але іноді це корисно.

Адріан не відвів погляду від схеми.

— Якщо платформа буде готова за три місяці, а родина звернеться наступного тижня, що вона отримає?

— Поки пілот не запущений — консультаційний маршрут через партнерський центр, — відповіла докторка Салліван, яка сиділа навпроти. — Але це не системне рішення.

— Отже, створюємо тимчасове системне рішення.

Юристка з медичного напряму, Клара Вест, підняла ручку.

— Тимчасове рішення у сфері дитячої медицини не може бути імпровізованим. Нам потрібні згоди, межі відповідальності, підтверджені маршрути, захист персональних даних.

— Я не пропоную якусь імпровізацію.

— Тоді що саме ви пропонуєте?

— Ручний маршрут через координаторів. До запуску платформи. Телефон. Захищена пошта. Перевірені контакти в клініках. Юрист на первинній лінії. Лікар-консультант, який не ставить діагнози дистанційно, але допомагає родині зрозуміти наступний крок. Ніяких обіцянок лікування. Ніякого хаосу. Просто людина, яка не дозволяє батькам стояти посеред цього усього й не знати, у які двері стукати першими.

У кімнаті стало тихо.

Докторка Салліван дивилася на нього уважно. Вона робила це часто — ніби щоразу перевіряла, чи він досі говорить про справу, а не про власне бажання зробити неможливе.

— Це можна зробити, — сказала вона після паузи. — Але тільки якщо координатори будуть навчатися не на папері. Їм потрібно сидіти в центрах, говорити з лікарями, розуміти мову батьків, які в паніці.

— Скільки часу?

— На базове навчання? Два тижні мінімум.

— Один.

— Ні.

Він підняв погляд.

Докторка Салліван не відступила.

— Ви можете пришвидшити юристів, фінансистів і технічну команду, містере Блеквуд. Людську здатність витримувати чужий страх без шкоди для родини — ні. Якщо координатор не готовий, він стане ще одним джерелом хаосу.

Адріан кілька секунд мовчав.

— Десять днів.

— Дванадцять.

Ліам повільно повернув голову до лікарки, потім до Адріана, ніби дивився тенісний матч, де обидва гравці вміють бити дуже точно.

— Одинадцять, — сказав Адріан.

Докторка Салліван ледь помітно посміхнулася.

— Одинадцять. І ви не будете втручатися в програму навчання.

— Я фінансую її.

— Саме тому ви не будете її псувати.

Ліам тихо кашлянув у кулак.

— Я офіційно в захваті.

Адріан кинув на нього короткий погляд.

— Тобі краще помовчати.

— Добре, мовчки захоплююсь.

Клара Вест переглянула свої нотатки.

— Якщо запускати ручний маршрут, нам потрібна окрема згода родини на обробку інформації, стандартний дисклеймер, протокол передачі випадку й межі консультації.

— До завтра все має бути готово.

— Це неможливо якісно зробити до завтра.

— Тоді чорновий варіант до завтра. Якісний — через три дні.

Клара зітхнула.

— Ви розумієте, що нормальні люди спершу погоджують терміни з командою?

— Нормальні люди рідко роблять щось вчасно.

Докторка Салліван нахилилася до Клари й сухо сказала:

— Він нестерпний, але в цьому пункті має рацію.

— Дякую, — сказав Адріан.

— Це не був комплімент.

— А мені так не здалось.

На кілька секунд у кімнаті з’явилося щось схоже на слабку посмішку. Не легкість — ні, до легкості цій темі було далеко. Але живий людський рух посеред цифр і схем. Саме цього він вимагав від Helix, навіть якщо не завжди міг сформулювати для себе: не перетворити біль на презентацію, не сховати дитину за процесами, не зробити систему такою стерильною, що в ній не залишиться місця для руки, яку можна тримати.