❦ Розділ 11. Елара

У день важливого вечора Елара прокинулася ще до будильника.

За вікном тільки починало сіріти, Лондон лежав під важким ранковим небом, і квартира була занурена в ту особливу тишу, яка існує лише перед тим, як день встигне початись повністю. Елара лежала кілька секунд, дивлячись у стелю, і намагалася втримати в голові всі пункти, які ще треба було перевірити. VIP-зона. Шампанське. Окрема карта коктейлів. Меню для закритого столу. Графік персоналу. Резервний офіціант на другий поверх. Дві додаткові людини на гардероб. Охорона біля службового входу. Список гостей. Порядок подачі. Сигнали для персоналу, якщо хтось із партнерської сторони захоче говорити з власниками без зайвих свідків.

Її мозок увімкнувся миттєво, як завжди. І саме це врятувало її від першої хвилі страху, яка останніми тижнями мало не поїдала її, ніби терплячий звір. Якщо думати про роботу достатньо багато, можна було на якийсь час не думати про те, як учора Олівія заснула ще до вечері. Не думати про те, що в неї знову були трохи холодні руки. Не думати про маленький синяк на плечі, який Ліві пояснила дуже переконливо: “Я була совою-тигром і неправильно приземлилася”. Не думати про те, що материнський страх уже не мав форми паніки — він став фоном, постійним гулом під шкірою.

Елара обережно встала, щоб не розбудити доньку, і пішла на кухню. Кава заварювалася повільно, з тихим булькотінням, і цей буденний звук раптом здався їй майже розкішшю. Вона відкрила ноутбук просто за кухонним столом і ще раз переглянула файл із вечірнім планом. У ньому було все. Якщо вона раптом не зможе відповісти на дзвінок, якщо хтось із персоналу розгубиться, якщо Деніел вирішить у найгірший момент “додати атмосфери”, якщо бар спробує імпровізувати, якщо гості приїдуть раніше, якщо шампанське подадуть не в тому порядку — на кожен випадок було прописане рішення.

Вона ненавиділа хаос.

Точніше, вона ненавиділа ту ціну, яку за нього потім доводилося платити.

У коридорі щось тихо рипнуло. Елара підняла голову й побачила Олівію, яка стояла біля дверей кухні в піжамі з маленькими зірками, розтріпана, бліда й дуже серйозна. В одній руці вона тримала ведмедика за лапу, друга була притиснута до живота.

— Ти вже працюєш? — сонно запитала Ліві.

— Трошки, — Елара одразу закрила ноутбук, ніби дитина могла образитися на таблиці. — А ти чому прокинулася так рано?

Олівія подумала, а тоді знизала плечима.

— Я виспалась.

— Так?

— Так. Я більше не хочу спатки.

Елара посміхнулася й простягнула до неї руки. Олівія підійшла повільніше, ніж зазвичай, і залізла мамі на коліна без тієї звичної рішучості, з якою зазвичай захоплювала територію. Вона просто притулилася, поклавши голову Еларі під підборіддя. Її тіло було тепле, але важке якоюсь незвичною втомою. Елара відчула це одразу. Відчула — і злякалася так швидко, що змусила себе вдихнути глибше, аби голос не зрадив.

— У тебе щось болить, сонечко?

— Ні.

— Животик?

— Ні.

— Ніжки?

Олівія підняла голову й подивилася на неї з докором, хоча очі були сонні.

— Мамо.

— Я знаю, — тихо сказала Елара. — Ти не бабуся.

— І не черепаха.

— І не черепаха.

— Просто я сьогодні не хочу в садочок.

Елара провела рукою по її волоссю.

— Через спектакль?

— Там Макс знову буде їжаком.

— І це проблема?

— Він зачіпає мене і колеться.

Елара засміялася тихо, майже беззвучно, і поцілувала доньку в маківку. Вона мала б залишити її вдома. Ця думка прийшла швидко й без пояснень. Просто лишити. Сказати Амелії, щоб сьогодні вони нікуди не йшли, скасувати садочок, нехай Ліві дивиться мультики й будує фортеці, а ввечері вона повернеться раніше, якщо вийде. Але сьогодні був той самий день, який готували два тижні. Закритий вечір, від якого залежало майбутнє клубу, її позиція, перегляд умов, стабільність. Усе те, що мало забезпечити Олівії нормальне життя.

І саме це було найскладніше.

Вона робила все для доньки, але через це постійно мусила залишати її з кимось іншим.

— Добре, — сказала Елара після паузи. — Сьогодні можна без садочка. Амелія побуде з тобою вдома.

Олівія здивовано підняла голову.

— Справді?

— Справді.

— Можна не йти навіть якщо у мене немає температури?

— Іноді так.

— Це нове правило?

— Це виключення.

Олівія задумалася, а тоді підозріло примружилася.

— Ти дуже хвилюєшся?

Елара хотіла сказати “ні”. Вона майже сказала. Але донька дивилася на неї тим самим уважним поглядом, який завжди діставався до правди швидше за дорослі пояснення.

— Трошки.

— Я просто втомлена.

— Я знаю.

— Ти не повинна дивитися на мене так, ніби зі мною на кожному кроці може щось статись, ніби я скляна.

Елара відчула, як щось боляче стискається в грудях.

— А як я дивлюся?

Олівія торкнулася пальчиком її щоки.

— Ніби боїшся, що я розіб’юся.

На кілька секунд кухня зникла. Залишилися тільки маленькі пальці на її шкірі й ці слова, які дитина не мала б уміти формулювати. Елара притиснула доньку до себе, сховавши обличчя в її волоссі.

— Я просто дуже тебе люблю.

— Це не те саме.

— Знаю.

— Але можна любити і не робити очі як у сумної сови.

Елара засміялася крізь раптові сльози.

— Я постараюся.

— Знову.

— Так. Знову.

Коли прийшла Амелія, Олівія вже сиділа за столом і дуже повільно їла тост із сиром, більше розглядаючи його, ніж справді відкушуючи. Елара помітила це, але не сказала нічого. Вона вже встигла написати в садочок, що Ліві сьогодні залишиться вдома, залишила Амелії список на випадок, якщо донька втомиться, і ще раз, майже пошепки, попросила:

— Якщо щось зміниться, одразу мені дзвоніть. Не думайте, що я зайнята. Не чекайте. Просто телефонуйте.

Амелія взяла її за руку на мить, дуже спокійно.