❦ Розділ 10. Адріан

Паперова корона лежала в шухляді його робочого столу вже третій день.

Адріан не планував залишати її собі. Принаймні так він сказав би будь-кому, хто мав би необережність запитати. Це була звичайна дитяча поробка з жовтого картону, кривими синіми зірками й трохи надірваним краєм, який, імовірно, постраждав у битві за вигадане королівство. У ній не було нічого цінного. Нічого, що мало б лежати в кабінеті чоловіка, котрий керував угодами на мільйони, розбирав юридичні пастки швидше, ніж більшість людей встигали їх сформулювати, і давно навчився не тримати при собі речі лише тому, що вони щось зачепили.

Саме тому корона мала б опинитися в смітнику.

Або залишитися в медичному центрі.

Або, у крайньому разі, лежати десь у машині, забута між документами й папками, які потім розбере асистент.

Натомість вона лежала в його шухляді.

І це дратувало.

Адріан відкрив шухляду лише для того, щоб дістати чорний блокнот із нотатками по Helix, але погляд одразу впав на жовтий картон. Він завмер на кілька секунд. У голові чомусь дуже чітко прозвучав голос Мії: “Ти новий король?” Потім її ж серйозне: “Життя складне”. Дитина сказала це так, ніби в шість років уже встигла прожити важке життя й тепер просто констатувала факт.

Він повільно взяв корону в руки.

Картон був легкий. Майже невагомий. Безглуздо невагомий для речі, яка вже третій день заважала йому думати так холодно, як він звик.

На столі завібрував телефон.

Адріан поклав корону назад у шухляду й узяв слухавку, не дивлячись на екран.

— Так.

— Доброго ранку й тобі, сонце корпоративного мороку, — сказав Ліам. — Я просто перевіряю, чи ти вже бачив перший варіант презентації Helix.

Адріан перевів погляд на ноутбук. Лист від комунікаційної команди прийшов десять хвилин тому. Тема: Project Helix: Draft Narrative Deck.

— Уже відкриваю.

— Тоді я заздалегідь хочу сказати, що це не фінальний варіант.

— Це поганий початок розмови.

— Це захисний початок розмови. Різні речі.

Адріан відкрив файл.

Перший слайд був білим, із м’яким блакитним градієнтом, логотипом Helix у центрі й фразою: “Коли надія потребує маршруту”.

Він промовчав.

Другий слайд містив фото дитячої руки в долоні дорослого. Третій — силует дитини біля лікарняного вікна. Четвертий — великий заголовок: “Кожна історія заслуговує на диво”.

Адріан закрив очі.

— Картере.

— Я знаю.

— Ні. Ти не знаєш.

— Я підозрюю.

— Це не презентація, яка потрібна нам. Це спроба вичавити сльозу з людей, які прийдуть на вечір, вип’ють шампанського й захочуть почуватися хорошими.

— Технічно вечора ще немає.

— І не буде, якщо це хтось покаже мені вдруге.

Ліам на тому кінці лінії тихо видихнув.

— Я сказав команді не йти в сентиментальність. Вони почули “не надто сентиментально”.

— Значить, ти сказав недостатньо чітко.

— Ти хочеш, щоб я налякав їх до бездоганності?

— Так.

— Нарешті завдання, для якого я народився.

Адріан перегорнув ще кілька слайдів, і роздратування стало гострішим. Усюди були слова, які нічого не вирішували: “надія”, “світло”, “боротьба”, “маленькі герої”. Він ненавидів, коли дітей називали героями за те, що вони не мали вибору. Дитина з лейкемією не герой у красивій кампанії. Вона дитина, яка мала б сваритися через овочі, просити ще одну казку перед сном, губити рукавички й малювати кривих тварин, а не вчитися терпіти процедури, від яких дорослий чоловік міг би збліднути.

— Прибери це, — сказав він.

— Усе?

— Усе. Фото дітей — прибрати, якщо немає реальної потреби й згоди родини, яку я особисто побачу. “Дива” — прибрати. “Героїв” — прибрати. “Світло” — прибрати. Я не будую вітрину для чужого болю.

— Добре.

— Мені потрібна карта проблем. Де губиться час. Які документи дублюються. Скільки днів у середньому втрачає родина між першим тривожним аналізом і маршрутом до профільного спеціаліста. Де потрібні координатори. Де потрібні гроші. Де потрібні юристи. Де потрібна інтеграція даних. Цифри. Процеси. Люди, які відповідають. Не це.

— Я зрозумів.

— Ні, Ліаме. Ти маєш зробити так, щоб вони зрозуміли. Бо якщо ще раз хтось принесе мені дитячу онкологію, оформлену як благодійну листівку, я закрию команду комунікацій у кімнаті з Тео на три години й попрошу його пояснити їм юридичні ризики використання чужих облич у кампаніях.

Пауза.

— Це занадто жорстоко, навіть для тебе.

— Значить, ефективно.

— Я зберу їх за двадцять хвилин.

— За десять.

— Ти зараз у чудовій формі.

— Ліаме.

— Так, так. Десять.

Адріан завершив дзвінок і ще кілька секунд дивився на екран. На слайді маленька дівчинка в рожевій шапочці сиділа спиною до камери біля вікна. Фото було красиве. Саме в цьому й була проблема. Воно було надто красиве для реальності, яка пахла антисептиком, страхом і кавою з автомата, яку батьки пили холодною, бо боялися відійти від палати.

Він закрив файл.

Потім відкрив нотатки з медичного центру.

План допомоги має бути людським, не лише медичним.

Цю фразу він написав після розмови з Норою Вітмор, але тепер вона поверталася до нього після кожної зустрічі. Лікарі говорили про протоколи. Юристи — про згоду на обробку даних. Фінансисти — про бюджет і контроль витрат. Технічна команда — про платформу. Усі мали рацію. Усі бачили свою частину. Але в центрі всього була не платформа й не фонд. Там була родина, яка не спала другу ніч, бо не розуміла, чи встигне зробити все, що треба.

Адріан ненавидів невизначеність.

Можливо, саме тому Helix уже став для нього чимось більшим, ніж просто новим напрямком.

Через пів години він зайшов у малу переговорну на двадцять другому поверсі. Команда комунікацій уже сиділа за столом. П’ятеро людей: керівниця напряму Сара Лейк, двоє молодших спеціалістів, дизайнер і Ліам, який стояв біля екрана з таким виглядом, ніби щойно провів вступну промову під назвою “Як не померти сьогодні на нараді”.